Біловезька угода від 8 грудня 1991 року констатувала, що «Совєтський Союз припиняє існування як суб’єкт міжнародного права і геополітична реальність», але не поставила крапку в історії тоталітарної наддержави. І це попри недвозначну позицію колишніх номінальних співзасновників СССР – Білорусі, Росії та України, попри угоду, підписану трьома главами держав – Станіславом Шушкевичем, Борисом Єльциним і Леонідом Кравчуком – та прем’єрами України й Білорусі Вітольдом Фокіним і В’ячеславом Кебичем плюс першим заступником голови російського уряду Геннадієм Бурбулісом.

Щоправда, реальними творцями СССР були російські більшовики, але юридично біля його витоків стояли саме три згадані держави плюс Закавказька федерація, що припинила існування 1936 року. Одна її колишня складова – Грузія – відновила незалежність у квітні 1991 року, дві інші – Азербайджан і Вірменія – номінально залишаючись у складі СССР, де-факто вели між собою війну, тож у них були інші клопоти…

Додатковою правовою основою демонтажу СССР стали декларації про державний суверенітет, схвалені вищими законодавчими органами Білорусі й Росії, а що стосується України – результати всенародного референдуму на підтримку Акту про незалежність. Україна на момент підписання Біловезької угоди юридично вже не була складовою СССР; розпочався процес її міжнародного визнання як незалежної держави.

Президент України Леонід Кравчук, голова Верховної Ради Республіки Білорусь Станіслав Шушкевич (третій зліва, сидить) та президент Росії Борис Єльцин під час підписання угоди про створення СНД. Брестська область, Білорусь, 8 листопада 1991 року

Два тижні, які потрясли світ

Біловезька зустріч була добре підготовлена. По-перше, її ретельно охороняли офіцери зі служб безпеки Єльцина та Кравчука, і вона проходила поблизу польського кордону; на найближчому летовищі тримали в стані постійної готовності кілька вертольотів. Очевидно, існувала домовленість з урядом Польщі, що в разі потреби буде здійснено евакуацію трьох лідерів та їхніх команд на територію цієї держави. По-друге, якраз напередодні зустрічі був ліквідований КҐБ СССР. На його місці 4 грудня створювалася Міждержавна служба безпеки, очолювана Вадимом Бакатіним, який на той час перейшов від Горбачова до команди Єльцина. Саме Бакатін де-факто нейтралізував спроби прихильників збереження СССР здобути інформацію про наміри учасників зустрічі та їхні політичні проекти, тому угода про розпуск СССР і створення Співдружності незалежних держав (СНД) для всього світу стала громом з ясного неба. А 7 грудня були нейтралізовані впливові прихильники Совєтського Союзу в керівництві Збройних сил; з посади начальника Генштабу під час перебування у відрядженні у Великій Британії був звільнений генерал армії Володимир Лобов, і того ж самого дня відбулася справжня «зачистка» Генерального штабу. Це було зроблено в інтересах Росії, яка взяла під контроль потужні сили, але, найшвидше, без неї частина Совєтської армії могла самочинно втрутитися в політичні процеси, що мало б наслідком велику кров і повторення в тому чи іншому вигляді югославської різанини на теренах щойно розпущеного СССР.

Через кілька днів угоду ратифікували парламенти всіх трьох держав – України, Білорусі та Росії. Проте продовжували існувати загальносоюзні структури влади, в тому числі і силові, а президент Горбачов відчайдушно намагався протидіяти розпаду СССР. Не виключеною залишалася й можливість «автономного» військового заколоту, спрямованого як проти підписантів Біловезької угоди, так і проти Горбачова, з метою збереження єдиної імперської держави. Оплотом реакції стали офіцерські збори в багатьох частинах Совєтської армії; існувала реальна небезпека спроб захопити владу з боку шовіністичного та прокомуністичного генералітету – коли не в самій Москві (де Генштаб був уже «зачищений»), то в провінції, в тому числі й там, де була розташована ядерна зброя.

Тому впродовж грудня 1991 року ситуація залишалася непевною; потрібен був швидкий, але керований демонтаж імперських структур, а це стало можливим лише за певних поступок з боку України – зокрема, без утворення СНД усе могло піти значно небезпечнішим шляхом. Разом з тим президент Кравчук викреслив з проекту угоди про СНД найнеприйнятніші пункти, а потім Україна не ратифікувала ті положення цієї угоди, де йшлося про спільні армійські та прикордонні сили.

Урешті-решт, після залаштункових «позиційних боїв» із Кремлем, 10 колишніх союзних республік – України, Азербайджану, Білорусі, Вірменії, Казахстану, Киргизстану, Молдови, Росії, Таджикистану, Туркменистану, Узбекистану – підписали 21 грудня в Алмати (Казахстан) Декларацію про створення СНД і підтвердили денонсацію договору про утворення СССР.

«Ліберальний імперіаліст» Горбачов

Та навіть за таких обставин президент СССР Михайло Горбачов до останнього чіплявся за владу і цим створював вибухонебезпечну ситуацію. Так, 3 грудня він, попри результати українського референдуму, запевнив тодішнього канцлера Німеччини Гельмута Коля, що України неодмінно приєднається до нової Союзної угоди. Після Біловезької угоди Горбачов вимагав, щоб її розглянув і затвердив напівмертвий «союзний парламент», з якого на той час уже були відкликані депутати від половини колишніх республік СССР. А «ідейний батько перебудови» Олександр Яковлев, ледь не так само, як і «Ґорбі», авторитетний на Заході, закликав «для відновлення єдиної союзної держави використати на повну силу всі можливості СНД».

Не пішов у відставку та не розпустив союзні органи Горбачов і після того, як денонсацію договору про утворення СССР 21 грудня підтвердили в Алмати лідери України, Азербайджану, Білорусі, Вірменії, Казахстану, Киргизстану, Молдови, Росії, Таджикистану, Туркменистану й Узбекистану. Тим самим він об’єктивно підігравав тим, хто мріяв про насильницький імперський реванш; та й самі «батьки перебудови» у ці дні зарекомендували себе як імперіалісти, хоча й «ліберальні»…

Але 24 грудня Росія, яка з «соціалістичної республіки» того дня стала просто Російською Федерацією, інформувала в офіційному посланні генсекретару ООН, що вона перебирає на себе членство СССР у всіх органах Об’єднаних Націй. Підставою для цього стало положення декларації про утворення СНД, в якому говорилося: «Держави співдружності підтримують Росію в тому, щоб вона продовжила членство СССР в ООН, включаючи постійне членство в Раді Безпеки та інших міжнародних організаціях». Це був один із вимушених компромісів, на які довелося піти задля мирного демонтажу тоталітарної ядерної імперії. Тож юридичний департамент секретаріату ООН сприйняв це як те, що не вимагає формального схвалення, а відтак СССР зник на карті світу. Лише тоді – 25 грудня 1991 року – Горбачов передав «ядерну валізку» Єльцину, заявив про свою відставку «в силу ситуації, що склалася з утворенням СНД» і наказав опустити над Кремлем червоний прапор.

…А двох російських політиків, які зіграли визначну роль у демонтажі СССР, – Вадима Бакатіна і Геннадія Бурбуліса – «вдячний» Єльцин відправив у відставку: першого на початку 1992 року, другого – наприкінці. Щойно народжена російська демократія спринтерськими темпами перетворювалася на традиційний російський імперіалізм, уже не під червоним прапором…

Присоединяйтесь также к группе Другой Взгляд на facebook и следите за обновлениями

Сергій Грабовський