Відтоді як до України приїхали грузинські реформатори і як ми побачили спосіб життя і керування Міхо Безкордонного в Одесі і заступника генпрокурора Сакварелідзе у Києві – з’явилося дещо критичне ставлення до грузинських реформ. І полізло зі шпарин…

І із зовнішнім боргом у період Міхо-реформ у Грузії робилося щось нехороше. І акції протесту проти Міхо (розігнані з такою жорстокістю, що севастопольський Беркут – підлітки шмаркаті) влаштовувала НЕ рука Москви. І корупція там була не переможена, а загнана на рівень елітарної. І результати Міхо-реформ явно сильно нагадують результати діяльності прем’єра Лазаренка в Україні. І слова поперек сказати Міхо не було кому – на прикладі каналу Імеді грузинським ЗМІ показали, що буває з незгодними. Тощо і тощо.

І знали ми про ті реформи переважно з переможних реляцій самих міхо-реформаторів та ще з дифірамбів московської публіцистки Юлії Латиніної…

І от тепер мучить мене сумнів. Про нереальну перемогу Лі Куан Ю над корупцією в Сінгапурі і розбудову ним там безкорупційного «комунізму» ми знаємо… з мемуарів самого Лі Куан Ю і ще із захоплених дифірамбів тої таки Юлії Латиніної.

А що там насправді? Те, що нині Сингапуром править син Лі Куан Ю, – це точно всенародне бажання, НЕ таке, як бажання пацаків знову й знову обирати собі Пуйла?

Ви знаєте, диктатура буває напрочуд ефективною. Але диктатурою від того вона бути не перестає. Перша запорука ефективності диктатури – наглухо заткнуті роти незадоволених. А ефективність… Черчіль про Сталіна теж ніби казав: «прийняв країну із сохою – залишив з ядерною бомбою».

Годиться така ефективність?

Дмитро Вовнянко