Вважаю однією з найбільших помилок думку про те, що у нас вороги — тільки на Сході. І постійне намагання озиратися на всіх навколо — а чи нікого ми не образили своїм бажанням жити на своїй землі й говорити своєю мовою? Ну чи то пак, щоб у державних школах, фінансованих коштом українського державного бюджету, навчання велося — нечувана справа — українською мовою.

На жаль, із Заходу в нас також є величезні проблеми. Угорщина, Румунія та, на жаль, і Польща — це країни, які в глибині душі, а останнім часом вже навіть на поверхні, мають до нас історичні претензії. Про територіальні поки мова ніби не йде. Але турули (угорський національний символ) вздовж Закарпаття, історичні розвідки румунів про Східну Буковину та польські гасла «Львів — польське місто» говорять про те, що й це можливо.

Так, всі ці країни — члени НАТО та ЄС. Так, ніби смішно про таке говорити в середині Європи у другому десятиріччі 21 століття. Ой, а що ж це у нас, правда, на Донбасі та в Криму? Не те саме? Кремль анексією Криму відкрив скриньку Пандори. Й тепер нам прийдеться доводити всьому світу, що то був нещасний випадок, який ми ніколи не простимо й не допустимо його повторення. Й дамо по зубам будь-кому, хто спробує диктувати Україні, як жити.

Нам ще прийдеться зіткнутися з цими та іншими країнами багато разів по різним питанням. Ми маємо навчитися, що український національний інтерес є вищим за будь-які інші мотивації.

Можу тільки в черговий раз повторити, що єдино правильною максимою для українців є слова англійського прем’єр-міністра Дізраелі: «У Британії нема вічних ворогів, у Британії нема вічних друзів. У Британії є вічні інтереси».

А, ну і ще одне. Неможливо побудувати політичну націю без її головної ознаки, що її відрізняє від інших націй — мови.

Богдан Буткевич