— Да многие на Донбассе уже поняли, что России мы тоже нафиг не нужны, что там ничего сладкого тоже не ждет. Многие в Украину вернуться хотят уже. Но когда видят какая у вас комуналка сейчас — сразу попускает.

Отаке прочитав…

А знаєте, я оце завжди, коли їду за кордон дивуюсь, як буквально навіть за пару кілометрів до Польщі — країна всеодно рясніє блакитно-жовтими та червоно-чорними прапорами, тризубами і патріотизмом. Відчувається по всьому, що тут люди в рази бідніші, ніж за кілька кілометрів на захід за КПП, але з Україною в серці. Здається ніби можна й помріяти і позаздрити. І зарплати там більші, і пенсії, і можливості… Поки що. Це вам не з нємитой порівнювати. А ні. Люди тримаються свого. Нема там сепаратистських настроїв практично.

Бо кордон — він, друзяки, в голові, в першу чергу. Цивілізаційний, мовний, культурний… І ніякий фізичний стовпчик, вкопаний людиною, чи поставлений паркан, чи навіть зведений мур — не змінить поняття «своє» і «чуже».

А коли вже прийняв те, що історіческі тобі нав’язали, коли воно вже стало тобі рідним — то й не розумієш за що війна і для чого воювати, і чим ти відрізняєшся від «тамтакіхжелюдєй» за вкопаним стовпчиком…

А й дійсно — нічим же. Одна мова, одна культура, одне інфополе, одні фільми, музика, комікі, аднакласснікі і Адме. ру…

І, напевне тільки й лишається, що обирати Батьківшину по розміру комуналки… Блін, як же дешево…

Тільки от хто питатиме тих, хто не творить історію і смиренно приймає щоразу чийсь історичний вибір?

Та ніхто.

Присоединяйтесь к группе Другой Взгляд на Facebook а также к каналу в Telegram и следите за обновлениям

Олександр Клочан