На Атлантичному узбережжі живе один особливий вид пташок – purple sandpiper. Особливість purple sandpiper така, що цілий день ці пташки безперервно гасають на високих лапках по піску: за хвилею-від хвилі, за хвилею-від хвилі.

Коли хвиля відкочується в океан, вони біжать до води, блискавично визбирують планктон, рачків, різну луску, весь дріб’язок, який виніс океан, і тікають назад, коли хвиля повертається, щоб як тільки вона відкочуватиметься в океан, знову бігти за поживою.

Дивовижно, як вони розраховують час, що океан ніколи не накриває їх, навіть не намочує хвостиків. Ці пташки практично не літають, а швидко по-діловому бігають зграйками, ніби бригадами, і беруть в океану все, що встигнуть схопити у цьому кількаметровому коридорі, який визначають хвилі.

Філософія виживання цих пташок – туди-сюди по тій самій вузькій траєкторії, відсутність в картині світу моря і неба – це стратегія виживання, яку ми (суспільство) з якогось дива поступово прийняли за свою. Мені цікаво: коли ми погодились з цією стратегією? В який момент ми змирились, що її носіїв ми і будемо називати політичними елітами? В який момент ми прийняли горизонт мислення малоосвічених і дріб’язкових людей як норму, на яку ми приречені? А те, що вони роблять, сприймаємо як realpolitik: всю їхню купецьку етику і цінності, провінційні звички і неврози, партійні технології, маніпуляції і безсовісні перформанси.

Ми обговорюємо це в фейсбуці, в медіа, іронізуємо, звичайно, стібемось, а як же! Але ж обговорюємо!

Риємось в їхньому гімні, тобто знаходимось всередині їхньої картини світу, а отже наша оціночна шкала знаходиться саме в їхній системі координат… А отже і наш суспільний запит, і наші очікування знаходяться саме в цій вузькій невибагливій парадигмі, яку можна описати фразою «не дуже обісрались? Ну то й добре!». (Це стосується усіх сфер – від «перемоги дипломатії» у Вашингтоні до реформи судової системи чи інших «реформ»).

Мені здається, що не вимагаючи більшого, масштабнішого, не ставлячи надреальних задач, погоджуючись на компромісне і дріб’язкове, ми свого Вашингтона (чи навіть Макрона) не діждемось ніколи. Будемо далі десятиліттями обговорювати нашу сіру масу баранини, роками варену у власних соках.

Присоединяйтесь к группе Другой Взгляд на Facebook а также к каналу в Telegram и следите за обновлениям

Мирослава Барчук