Один відомий нам російський діяч колись влучно висловився про молодий пострадянський простір в цілому. «Що б ми не робили, все одно завжди виходить КПРС».

В Україні ці слова можна трошки перефразувати. Що би ми не намагались робити в показовому і публічному полі, в нас кожного разу знову і знову виходить виключно жалюгідне мавпування Рашки. Так було 20 і 10 років тому. Так було вже перед самою війною. Так продовжувалося протягом найгарячіших фаз війни. Так залишається і дотепер. Це спільний спадок Радянського Союзу, міцний зв’язок, що на превеликий жаль непорушно тримає нас по сьогодні.

Прослідкувавши декілька місяців зі сторони за повсякденністю, показовим простором, життям і образами публічних осіб України та Росії, якийсь незалежний та необізнаний спостерігач навряд би помітив, або принаймні запідозрив, що дві найбільші республіки колишньго СРСР вже майже 30 років офіційно існують незалежно одна від одної.

Єдині методи організації публічного простору, єдині правила і схеми, одні й ті ж шаблони, одні реакції і один світогляд, одні й ті ж самі норми виховання. Не дивлячись на голосні, горді й регулярні заяви про відрив від Росії, про зміну вектору, зміну психології, цінностей і сприйняття світу, ми впевнено продовжуємо разом рухатись по іржавій радянській колії, закладеній багато десятиліть тому. А локомотивом цього інерційного руху із нізвідки в нікуди є саме ті, хто голосніше і частіше за всіх констатує зміну вектору розвитку – чиновники і політики.

Мавпування стосується майже усіх можливих сфер і площин, усього і уся – від Президентів, позуючих у кабіні бойового літака-винищувача на честь чергової урочистої дати, до дитячих ігор у «наших» і «німців» дворових хлопців у спальному районі провінційного міста після перегляду по Інтеру чергового російського серіалу про Другу світову війну.

І якщо в Російської Федерації всі ці огидні і совкові за формою та змістом понти наразі хоча б якось реально підкріплені якоюсь військовою потужністю, геополітичним впливом та фінансовими можливостями, то усі наші нікчемні спроби повторювати кожен крок – поки ще, на превеликий жаль не більше, ніж просто декораційна бутафорія.

Друзі й знайомі часто ображаються, коли мені із сарказмом доводиться вчергове констатувати «братність» українського й російського народів. І мені дуже хотілося б цього не робити. Але, на жаль, справді зламали радянсько-російський шаблон і змінили вектор тут поки що тільки пасіонарії. Народи ж й політикуми за психологією і світоглядом досі залишаються братніми.

Присоединяйтесь к группе Другой Взгляд на Facebook и следите за обновлениями