Вони заважають нам рухатися вперед, вони тягнуть нас на дно.

…Невідомо, коли письменникові Федору Достоєвському забрела в голову «русская идея»…

Може, це було у гарячковому маренні Омської фортеці, де на нього наділи куртку каторжанина з жовтим тузом на спині? А може, у задусі гамбурзького казино, де він у нападі лудоманії протринькував в рулетку гроші, виручені за обручку і сережки своє молодої дружини?

І азартна гра та каторга знайшли в «русской идее» своє вираження.

А може, ця ідея народилася у розмові тет-а-тет з самодержцем Олександром II? І Достоєвський, як припустив наш земляк, філософ Лев Шестов, просто «опинився в ролі співця російського уряду, тобто він вгадував таємні бажання влади і потім щодо них згадував усі «прекрасні та високі» слова…»? На зразок нинішніх російських Проханова і Михалкова?

Усе це можна було б вважати далеким минулим, якби ця «ідея» досі не тримала наші душі у своїх тісних лабетах.

І я це не про Росію, я про Україну.

В «русской идее» Достоєвського три складові. Три якорі з минулого, які міцно вчепилися у нашу дійсність, прив’язали нас до російського світу, які заважають рухатися вперед, тягнуть на дно.

У принципі, ми про них знаємо і навіть бачимо, але поки ще не розуміємо, як їх позбутися.

ЯКІР ПЕРШИЙ: МОВА, ПОКЛИКАНА ЗРУЙНУВАТИ ЄВРОПУ

…Людей, які не хочуть розмовляти українською, наші патріоти називають або ледарями, або дебілами.

А насправді все набагато складніше.

Відмовитися від російської мови не складно, труднощі починаються, коли разом з нею втрачається і грунт під ногами. Коли руйнується світобудова, зведена цеглинками російських слів ще у дитячі роки.

Колись, на зламі століть, російський письменник і футуролог Сергій Переслегін висловив таку думку: англійська як мова ділових стосунків, бізнесу та технологій, «будучи основною мовою світової комунікації, практично не переносить ідентичність». Люди, які розмовлять англійською, не стають англосаксами.

А ось російська мова і створювалася як мова ідентичності. І поширення «російської мови як мови ідентичності дасть Росії перевагу в боротьбі за простір смислів,- пише Переслегін.- Ця перевага може бути реалізована у формі створення віртуального наддержавного об’єкта, що об’єднує людей, які розмовляють російською мовою … Такий проект має назву «Русский Мир».

Людина, яка розмовляє російською, вважає письменник, автоматично стає «семантичним» і «семіотичним! росіянином. І не може носій російської мови не бути носієм російської ідентичності.

Щоправда, Переслегін тут не першопроходець. На 137 років раніше озвучив цю думку автор «Бісів» в одній з «пушкінських промов». Тоді ж і поставив завдання перед російським суспільством — перетворити російську з мови росіян на мову, якою росіянин повинен говорити зі світом.

Про що?

Це найцікавіше. На думку Достоєвського, не йдеться про обмін знаннями. Всесвітнє завдання російської мови – виправити гидотний західний світ, який загруз у гріху гордині. Повернути йому споконвічну святість, яка складається виключно зі смирення. Західна людина жадає неможливого і у справах своїх прагне зрівнятися з богом, а «правильна» російська людина хоче лише підкорятися.

«Наш демос задоволений, і чим далі, тим більше буде задоволений, бо все до того йде, загальним настроєм або, краще, злагодою, — пише Достоєвський.- А тому і залишиться тільки один колос на континенті Європи — Росія. Це станеться, можливо, навіть набагато ближче, ніж думають. Майбутнє Європи належить Росії».

Як вдало вписується Федір Михайлович у сучасний російський дискурс!

Але читаємо далі. «…Російська земля скаже своє нове слово, і це нове слово, можливо, буде новим словом загальнолюдської цивілізації», — масштабно бере письменник. І ще з «метра»: «Усякі більш близькі стосунки з Європою можуть шкідливо вплинути на російський розум». І ще: «Штучна побудова Європи буде знищена». І нарешті: «Російському народу, як «спадкоємцю цілого світу», можливо, судилося вирішити багато загальнолюдських проблем, очоливши світовий історичний процес».

Ось таке смирення, яке, зрештою, як написав Дмитро Биков, призвело до появи «Мотороли» і радісного потурання війні та тероризму.

З цих атомно-термоядерних глобальних мрій і відразу потрапити в світ, обмежений національними інтересами України – важко. Залишається величезний незаповнений цивілізаційними трендами простір. Це як у героїнових наркоманів – зав’язати можна, але відчуття задоволення не повернуться вже ніколи.

Українська мова не може заповнити світоглядну порожнечу у вчорашніх російськомовних українців, бо вона глибоко національна. Цивілізаційні ідеї можуть бути витіснені тільки іншими цивілізаційними ідеями. Тому, перш ніж людина зможе стати українцем, її потрібно перетворити на європейця.

Заборонами, квотами, мовними інспекціями цього не доб’єшся. Російська мова заполітизується, піде в підпілля, перейметься російським націоналізмом (як зараз у деяких країнах Балтії).

Наша інтелігенція повинна зробити так, щоб українська стала носієм європейських поглядів. На 10 відсотків вона повинна бути національною і на 90 – виразником загальнолюдських цінностей світової культури.

У середині 70-х минулого століття на 99 процентів російськомовний Київ читав українською Ніцше, Кафку, Гессе, Хеммінгуея, Камю, Лема – модних серед молоді письменників і філософів. Читав тому, що вони були недоступні російською. І так вчився мислити по-українськи.

ЯКІР ДРУГИЙ: СЛОВ’ЯНСЬКИЙ РАСИЗМ ПІД КРИЛОМ РОСІЇ

…А тепер разом відповімо на одне запитання: ми з вами проти расизму?

Проти! Але чому ж тоді з завидною завзятістю намагаємося довести, що росіяни зовсім не слов’яни, а угро-фіни? Ми шукаємо в них чужу кров, немов у крові справа. Немов те, що вони неслов’яни, пояснює вбивства ними українців…

Що це, як не расизм? Намагаючись відчипити російський вагон від слов’янського поїзда, ми самі того не помічаючи, погоджуємося з думкою, що є якась специфічна слов’янська цивілізація, заснована на антропологічних особливостях слов’ян. Цивілізація, яку Лев Гумільов назвав слов’янським суперетносом, а Достоєвський зробив другим компонентом своєї «русской идеи».

Здавалося б, що поганого в об’єднанні слов’ян?

Ну, по-перше, з подачі Достоєвського, цей «великий та могутній організм братського союзу племен», «всеєднання слов’ян» можливий лише «так сказати, під крилом Росії». «Ще нечуване світом слово … буде сказано новим, братським, всесвітнім союзом, початки якого лежать в генії слов’ян, а переважно в дусі великого народу російського». І вже зовсім відверто: «Треба, щоб політичне право і першість великоросійського племені над усім слов’янським світом відбулася остаточно і вже беззаперечно».

Остаточно і беззаперечно…

Звичайно ж, обіцяє Достоєвський , тут не буде ніякого примусу: «Ми не станемо поляка навертати на росіянина, але коли поляк або чех захочуть бути дійсно нашими братами, ми дамо автономію…»

Ось яке щастя він дарує окупованій, анексованій та знищеній на той час Польщі — автономія у складі імперії! Є у нього і про малоросів: «Господар землі російської — є один лише росіянин (великорус, малорус, білорус — це все одно».

Чи для такого вже всесвітнього щастя потрібен цей союз? Шестов у цьому сумнівався: «Уряд, писав він, жадібними очима дивився на Схід (тоді ще близький) — Достоєвський починає доводити, що нам необхідний Константинополь і пророкувати, що Константинополь скоро буде нашим».

А поет і філософ Дмитро Мережковський прямо писав про «слов’янську ідею»: «Росія поглине спочатку Європу, потім Азію і, нарешті, весь світ».

І ось це — друга небезпека слов’янського расизму. Серби, хорвати, болгари, чорногорці, словаки, чехи, поляки, не кажучи вже про білорусів та українців – в них Росія бачила і бачить ударну силу, передові загони смертників у війні (і зовсім не в переносному сенсі цього слова) «слов’янського генія з католицькою Європою».

Невже без війни ніяк не можна? Ні, переконаний гуманіст наш Федір Михайлович: «Якщо перекують мечі на орала, то без війни будуть лише кров і бруд».

І що дивно, незважаючи на страждання у складі імперії, а потім — соцтабору, незважаючи на кров Празької весни, на сотні тисяч репресованих і замордованих, незважаючи на це — у «слов’янських країнах» є чимало таких, хто шукає порятунку від Європи під крилом «російського царя». Згадайте чеського президента, словацьких політиків, сербських диверсантів у Чорногорії і найманців на Донбасі? Ідея расової єдності жива?

Ми й самі у своєму буденному житті та політичних пристрастях сумніваємося: а чи не забагато у нас в країні честі грузинам, євреям, пуштунам? Чи не занадто ми терплячі до вихідців з африканських країн на «своїй богом даній землі» (хоча вбивають наших хлопців зовсім не африканці)? Та й до татар чи не почали ми ставитися без підозрілості тільки після того, як брати-слов’яни окупували Крим?

Проповідуючи «спільність слов’янської історичної долі» Москва вчепилася в нашу пам’ять трьома кігтями: Київською Руссю, Переяславською радою та «великою вітчизняною війною». І скільки б не спростовувалася брехня російських імперських істориків, поки в наших історичних музеях експозиції будуються на теоріях Рибакова та Толочка, поки стоїть монумент під аркою дружби народів і несуть вінки радянським генералам у Парк слави – доти цей якір триматиме нас усіма своїми кігтями.

А Путін ще й четвертий кіготь усеслов’янства заточив — Грюнвальдська битва називається. Звичайно ж, це битва слов’ян проти європейських загарбників. І, звичайно ж, під проводом росіян…

Майже непідйомний цей якір, але є третій — ще непідйомніший.

ЯКІР ТРЕТІЙ: ДЕРЖАВА, ЯКА ПРИКИНУЛАСЯ ЦЕРКВОЮ

…Час розставити усі крапки над «і» – ніякого об’єднання православних церков в Україні не буде.

З однієї простої причини: церква Московського патріархату – це не церква, а держава, вбрана у золоті куполи та бронзові дзвони.

Ще раз звернемося до Достоєвського і його «русской идеи»: «Не церква перетворюється на державу, зрозумійте це, — вчив письменник недоумкуватих одновірців. — А навпаки, держава перетворюється на церкву, сходить до церкви і стає церквою на всій землі, — у цьому і є велике призначення православ’я на землі».

Ось і Кирил про те ж завжди говорить: державою в РФ і є церква, Путін – «папа» Третього Риму, а російська експансія – віра.

Окиньте поглядом ці численні столичні новобудови в монастирях Московського патріархату – це зводяться консульства російської держави, призначені для підготовки до еміграції наших душ.

І хресну ходу в день Хрещення Київської Русі очолюють не святі старці, не ієрархи церкви, а Добкін, Бойко, Вілкул, Шуфрич – усі ті, кого Путін призначив для «перезавантаження» української влади.

Чи не держава це російська лізе до нас у вікна, коли ми женемо її в двері?

Дія народжує протидію. І ось вже Київський патріархат все більше зближується з державою. І дві хресні ходи з кожним роком все більше схожі на політичні демонстрації двох держав.

Чи зможуть дві православні держави ужитися в одній країні? Якщо одна прагне до Європи, а друга — «світло зі Сходу, що потече до осліплого на Заході людства, яке втратило Христа.» (все той самий Достоєвський)?

Чи є сенс очікувати від чужої, «оберненої на церкву держави», яка паразитує на нашій землі, чогось гарного для нашої країни і нашої незалежності?

І все ж народ на хресні ходи, санкціоновані з Москви, збирається. І відучити його від цього майже неможливо. Не перейде «московська» паства автоматично в «київську», не стане клір під інші прапори, бо немає більш консервативної спільності, ніж церква. А особливо — ортодоксальна.

Тому треба кинути цю пропащу справу – об’єднання церков, перестати сподіватися на здоровий глузд московських ставлеників. Залишимо у спокої тих, хто хрещений у МП, нехай вони в МП і помруть. Про народжених треба думати, про тих, кого чекають в Європі.

А значить, і київська церква повинна збагачуватися європейськими традиціями та європейською думкою, вбирати мудрість шукань християнських мислителів західного світу – Аристотеля, Блаженного Августина, Еразма Роттердамського, Фоми Аквінського та Вільяма Оккамського. І найголовніше – це ж було у наших київських традиціях християнської православної церкви, поки вона не потрапила під духовну окупацію Москви…

* * *

…Не двоголовий орел — символ «русского мира», а триголовий Змій-Горинич, який дихає напалмом. І нелегко з ним боротися. Одну голову відрубаєш, а поки двома іншими займаєшся, вона знову відростає. Бо пов’язано це все – російська мова, слов’янський расизм і московське православ’я в один тугий вузол, з’єднане як сполучені посудини. І довгі роки українцям цього лиха доведеться позбуватися.

Головне — знати нашій владі, нашим стратегами та ідеологам, що ці якорі, ці голови, що плюються сіркою та вогнем, не ілюзорна, а реальна небезпека, що вони деколи гірші за «іскандерів» і «гвоздик», що вони — та сама зброя, за допомогою якої Достоєвський пропонував імператору російському завойовувати світ.

А знаючи це, затвердити у парламенті документ, який так і назвати: «Доктрина подолання наслідків «русского мира» в Україні та всередині нас самих». І почати ці якорі, ці інфіковані скалки з тіла України витягувати, щоб перемогти років так через 50. Раніше не вийде.

 Присоединяйтесь к группе Другой Взгляд на Facebook а также к каналу в Telegram и следите за обновлениями

Євген Якунов