Як Україна прагне до НАТО та чому це викликає істерику в кремлівських горе-стратегів.

Кремлівська бравада – одне з тих явищ міжнародної політики, що протягом останньої сотні років не зазнало суттєвих змін. Навіть в часи, коли війська Гітлера були ближчими до Москви, ніж свиня до погляду на небо, червона пропаганда генерувала пропагандистські промови в жанрі «ми вас усіх закопаємо».

Сентенція про російську дурість у відповідь на ворожу хитрість (яку дехто приписує «залізному канцлеру» Бісмарку) звучала б у подібних випадках на диво влучно. І дурість ця, що характерно, частенько перемагала (оскільки мала в союзниках кількість). Для іншого повороту подій потрібен був якийсь форс-мажор чи реальна загроза.

І ось у липні 2017 року у Кремлі нарешті почали відчутно тремтіти чи то від переляку, чи то від розуміння того, що дамоклів меч незабаром гепнеться на голови горе-стратегам. Росія цілком серйозно «висловила стурбованість та занепокоєність» з приводу можливого прийняття України до Північноатлантичного альянсу.

Прес-секретар Путіна на прізвище Пєсков очікувано обмовився про те, що Москву це турбує не прямо, а хіба за дотичною. Проте усі зрозуміли головне: правляча верхівка не має навіть плану А на випадок появи суцільного спільного кордону з НАТО на західному напрямку.

Робота над створенням цієї своєрідної лінії оборони, однак, ведеться досить давно. Нещодавно навіть варто було відзначити помітний не для всіх ювілей: 9 липня 1997 року Україна підписала угоду про співпрацю з НАТО і тим самим зробила перший крок до виходу з-під російського впливу.

Кумедно, що сталося це за президентства Леоніда Кучми, який досить часто демонстрував прихильність до північних сусідів і навіть міг звільнити голову власної адміністрації, який виступав проти цього курсу (ще більш кумедним виглядає той факт, що під гарячу руку за це потрапив відомий в майбутньому українофоб Дмитро Табачник). Якщо бути об’єктивними до кінця, то такий хід наприкінці минулого сторіччя був швидше спробою всістися одразу на два стільці, оскільки населення до такої зміни вектору очевидно не дозріло.

Не надто зрілим в цьому плані воно виглядає і зараз, проте нову владу хвилювати такі негаразди не мають. Вони і не хвилюють, власне кажучи, якщо робити висновки суто з візиту Йєнса Столтенберга до Києва та його історичної промови з трибуни Верховної Ради. Декламування Шевченка виявилося ідеальним попереджувальним пострілом у повітря – якщо вже іноземець заговорив українською, то справи для Москви кепські. Поганих новин у Кремлі чекали від Рекса Тіллерсона, але генсек НАТО налякав агресорів значно сильніше.

Якщо ж абстрагуватися від лінгвістичних спостережень, виходить, що Росію стратегічні супротивники обкладають потихеньку з усіх боків. Показовими в цьому плані є навіть не гучні чвари росіян з Туреччиною, а тихий та мовчазний “демарш” Литви. Точніше, майже мовчазний, оскільки справа російьского шпигуна Філіпченка вже наробила галасу по всій Європі. Не можна сидіти скласти руки, коли штатний працівник ФСБ намагається влаштуватися охоронцем Далі Грибаускайте та зібрати про неї якомога більше важливої інформації.

Для Києва дії Вільнюса, до речі, мають стати прикладом: доки литовці сумлінно відловлюють ренегатів, у наших краях погано законспірований агент російських спецслужб може не те що охоронцем, а позаштатним радником президента влаштуватися.

Втім, українські політики теж виявилися здатними на психологічну атаку. Пам’ятаєте останнє висловлювання Клімпуш-Цинцадзе з приводу взаємодії з НАТО? Так, так, «нам не потрібен захист, нам потрібна підтримка і партнерство». В народі в таких випадках говорять: каша хвалилася, що з маслом народилася. В дійсності важко передбачити, знадобиться колись військове втручання західних союзників на території України чи ні. Але по нервах кремлівських горе-стратегів ці слова вдарили добряче. Настільки, що довелося писати дуже тривожну промову і терміново її проголошувати.

Важливо, що Росія вже не має військових союзників на відстані витягнутої руки від театру уповільнених, але таки бойових дій. Білорусь швидше зважиться на суїцидальний певною мірою розрив старих зв’язків, ніж приєднається до кремлівської вакханалії на державному рівні (дарма Олександр Лукашенко останнім часом європейський ґрунт промацує, чи що?). Плани на білоруських «миротворців», звичайно, є, проте навряд чи вони втіляться у життя. Казахстан? Малоймовірно. Азійські товариші по нещастю на зразок Сирії чи Північної Кореї сюди не пхатимуться і поготів. Полковнику ніхто не писатиме хоча б тому, що писарі перевелися.

Привід для песимізму зараз може бути лише один. Свіжа історія з Ryanair дає зрозуміти, що українські ділки від політики та бізнесу за чужими (нехай і потенційно виграшними) правилами грати просто не готові. А така солідна військова організація, як НАТО, наміру тягати кота за хвоста не має. Можете поцікавитися на дозвіллі, як приймали до складу альянсу республіки так званого колишнього соцтабору – з хлібом-сіллю та теплими обіймами без виконання певних вимог там не зустрічали нікого.


Коли НАТО вирішить розмістити в Україні свою базу, на заваді цьому стане голова райдержадміністрації, який не поставить візу на відповідному договорі оренди землі.

А поки варто тішитися з приводу того, що російський ведмідь нарешті усвідомив: він перебуває на прицілі ворожих яструбів. Їх дійсно варто боятися.

Присоединяйтесь к группе Другой Взгляд на Facebook а также к каналу в Telegram и следите за обновлениям

Гриць Якович Вареник