Це був видовищний міжцивілізаційний двобій: молодість і віртуозність проти підтоптаності і бикування.

Не так уявляв собі очільник Кремля свій перший поствиборний візит до Франції. Згідно з планами Путіна, його перша зустріч мала бути або з ручною Марін Ле Пен, фінансування якої Москвою вже не є ні для кого секретом, або з украй лояльним Франсуа Фійоном, із яким його пов’язують близькі стосунки.

Склалося інакше – переміг Еммануель Макрон. До того ж і запросив його новообраний президент не у столицю П’ятої республіки, а у Версаль, тому навіть у Парижі він проїздом. Вражати Путіна архітектурою Великого Тріанону чи величчю розкішного парку ніхто не збирався, але свою порцію спогадів він отримав і збереже їх надовго.

Образ Макрона – затятого ворога Росії слухняно вимальовували російські ЗМІ. Злам серверів партії Макрона «Вперед», очорнення його «Рашею Тудей», персональне очорнення Макрона Кисельовим – усе це не давало підстав сумніватися, що прохання Путіна про зустріч із Макроном у Єлисейському палаці відхилять. Не відхилили.
Кремль сприйняв дипломатичний етикет за ознаку слабкості. Париж за куртуазністю запрошення – 300 років державних відносин, виставка, Петро І – приховав робочий рівень візиту і проведену підготовку Макрона у Мюнхені з Меркель і у Таорміні – з G7. Та хоч би як уявляв свою зустріч із Макроном Путін, усе вийшло гірше.

Звісно, найголовніша частина дійства відбувалася за високими дзеркальними дверима Тріанону. Бенжамін Гріво, людина із близького кола Макрона, у своїй розмові на одній із французьких радіостанцій частково підняв завісу таємниці перемовин. Гріво повідомив, що окрім питань України, Сирії, переслідування ЛГБТ-спільноти у Чечні і боротьби із міжнародним тероризмом, мова піде про збитий «Боїнг». Власне, це повідомлення мало бути червоною плахтою для Путіна. У вмілих руках тореадора плащ змушує бика зігнути голову, аби спростити тореро завдання: спіймати момент і блискавично встромити шаблю у гриву.

Чи використає цю зустріч Макрон для «вимогливого діалогу»? Чи зможе він вистояти у цій дипломатичній битві? Ці питання виносила на перші шпальти французька преса, і їх першими ставили журналісти експертам. Вийшла не просто битва, а корида, дипломатична корида. Ця зустріч у Версалі поставила на кін усю політичну кар’єру Макрона. Він встояв. Ширак і Саркозі свого часу не встояли, а Олланд просто не зустрічався, аби не втратити послідовність у відстоюванні європейських цінностей. У Версалі не відбулася дедияволізація Путіна, а ось десакралізація його образу вуличного мачо – так. Він не відреагував на образу своїх. Не «потягнув за них мазу». Проковтнув наїзд не лише на російські ЗМІ, а й на Кадирова, критиці котрого присвятив значну частину свого вступу Макрон. Путін стояв поруч, перевіряв міцність пюпітра, вивчав мозаїку паркету і роздивлявся якість блиску власних мештів.

Жорстким яскравим оприлюдненням істини про «Рашу Тудей» і «Спутнік» Макрон продемонстрував Путіну, що знає, хто втручався у перебіг виборів і що не відпустить цього. Хоча про хакерські атаки детально поінформував свого часу громадськість Мунер Маджубі – ІТ-радник і відповідальний за кібербезпеку виборчої кампанії Еммануеля Макрона. Зараз він – держсекретар з питань інформаційних технологій. Протягом виборчої кампанії у його віданні були управління сайтом Макрона, його Twitter-аккаунт. Тоді ж він підготував пастку для хакерів, які атакували пошту руху «Вперед». Пастка спрацювала, і у неї, за інформацією The Insider, було впіймано Георгія Рошку, працівника корпорації, тісно пов’язаної з російськими спецслужбами. Прокуратура Парижа вже розпочала попереднє розслідування цієї інформації.

Гострою атакою на «Рашу Тудей» і «Спутнік» президент Макрон теж привернув увагу французького та європейського суспільства до несвободи преси і потужної пропагандистської машини, яку Кремль використовує як таран проти єдності Європейського союзу. Це має дати чітке розуміння, що метою Москви є руйнація європейських цінностей і згуртованості.

Практично всі французькі видання обговорили цей блискучий спіч Макрона. Кілька з них навіть провели огляд російських ЗМІ з цього приводу, і прикметники «державне пропагандистське» у різних варіаціях закріпилися за відповідними російськими медіа. Краще пізно, ніж ніколи.

Демонстрація сили

Здавалося, що перед версальським візитом Путін перебуває на сильних позиціях, але якщо придивитись уважніше, останніми місяцями він лише накопичував невдачі. Вибір Трампа сприймався в Росії як велика перемога, але її ціна виявилася зависокою.
Західному політикуму стало відомо про рівень гібридної війни, розв’язаної проти нього Кремлем. Невдача спіткала Путіна також в Україні: російський план опирався на економічний і політичний крах Української держави. Проте видається, що, незважаючи на труднощі, українська держава втрималась, а економіка навіть демонструє спроби відновлення. У Сирії Путін наразі втримує Асада і здобув разову перемогу, але про стабільність режиму не йдеться.
Москва хотіла б вийти з цієї складної ситуації з козирями на руках і тому розраховувала на підтримку Заходу.

Позиції Макрона стосовно Росії під час президентської кампанії були досить категоричними, на противагу його промосковським опонентам Фійону, Меланшону та Ле Пен, які чітко озвучували курс на нормалізацію відносин.

На думку близького оточення Макрона, термін «нормалізація» є категорично невдалим, бо не варто забувати, що протистояння з Росією виникло через перегляд останньою європейського післявоєнного устрою. Розчленування Грузії, анексія Криму та спроба створення «Новоросії» показує, як саме очима Кремля виглядає рівновага сил у Європі.

Росія зробила ставку на амнезію демократів: кожна нова адміністрація у Сполучених Штатах (та в інших країнах) вважає, що може спрацювати краще за попередню у відносинах з Москвою. Президент Обама почав «перезавантаження», забувши про російсько-грузинську війну, яка мала б відкрити очі західного політикуму на справжню мету Кремля.

Легкість, з якою Захід «проковтнув» свого часу операцію проти Грузії, спонукала Путіна розраховувати, що розчленування України викличе лише «глибоку стурбованість». Сьогодні Росія вкотре хоче розпочати з чистого аркуша, розраховуючи, що вдасться затушувати злочини на пострадянському просторі, підривну діяльність фінансованих Кремлем екстремістських груп у європейських державах і втручання у виборчі процеси.

Абсолютно ніщо не вказує на те, що Кремль збирається змінювати свої наміри, і візит Путіна до Франції є лише частиною плану дій на роз’єднання Європи. Цього разу він зазнав поразки, але це не означає що такі спроби не повторюватимуться у майбутньому.

Росія задоволена похолоданням у трансатлантичних відносинах, яке виникло після обрання Трампа. Але підрив трансатлантичних зв’язків є лише однією частиною її політики з 1949 року, іншим важливим компонентом є руйнування європейської солідарності. Москва боїться появи динамічного франко-німецького двигуна, здатного відродити Європу і зробити її реальною світовою потугою.

Протягом холодної війни, та й після її завершення, кремлівські лідери були переконані, що після відсторонення США західноєвропейські країни одна за одною увійдуть в орбіту Росії. Зараз вони вже зрозуміли, що Європа не є настільки м’якою і безвольною. Саме тому Путін кинувся до Парижа, аби прозондувати, наскільки Франція Макрона готова стати «незалежною», тобто повернутися спиною до європейської солідарності і зруйнувати відносини між країнами НАТО. Зокрема, Росія планувала за посередництва Франції отримати важелі впливу на Німеччину. Звісно, подібні плани були б значно актуальнішими після перемоги Ле Пен або Фійона. Перемога Макрона зменшила шанси на успіх, а зустріч у Версалі перевела їх у царину фантастики.

Путін п’ятнадцять років намагався перетворити Росію на великодержавну машину, у неорадянському сенсі: військова розвідка, військові бази, помножені на пропаганду. Кінцева мета «створення єдиного економічного і людського простору між Росією і Європою» – Євразійський союз, де Європа мала б забезпечувати економічне управління, точніше – платила б гроші, тоді як Росія з її військовим і поліцейським потенціалом виконувала б силові функції, тобто тримала дах. Саме з цього моменту Кремль готовий розглядати початок «нормалізації».

Рівень впливу Кремля у Франції і у світі європейською елітою сприймається чомусь занижено, попри регулярні повідомлення у ЗМІ щодо фактів втручання РФ у французькі та американськї вибори. Така податливість західних еліт на дискурс Кремля пояснюється все тією ж амнезією демократів.

На догоду Путіну під час його візиту у Версаль французька преса надто багато писала про історію Російської імперії. Певно, це й спонукало московського гостя привселюдно привласнити київську князівну Анну. Проте жодним словом не було згадано радянський період. А це насправді важливо, бо знання СССР і наслідків його зовнішньої політики є ключовими у розумінні цілей Кремля сьогодні, а недооцінка російської загрози і небажання демократій визнавати, що в особі Путіна вони мають серйозного ворога, є небезпечним. Європа мусить подолати свою нехіть та інертність. Не обтяжена старими страхами нова еліта піде на користь європейській політиці, а завзяття та рішучість новообраного президента Франції зробить ефективнішим протистояння викликам, які постають перед ЄС.

Україна знову отримала шанс. Скористатися ним цього разу Київ буде змушений. Не лише тому, що наступного чекати довго, а й тому, що останній вояж Трампа Європою до цього зобов’язує. Його заяви чітко дають зрозуміти, що реалії світової, а з ними і європейської політики змінилися. Вони стають прагматичнішими і цинічнішими, а тих, хто не зуміє до них пристосуватись, чекає політична смерть.

Версальська зустріч подарувала також і видовищний міжцивілізаційний двобій, де зійшлись не лише молодість і віртуозність проти підтоптаності і бикування, а й Захід проти «совка». Прикметно, що у Франції та Україні і досі обговорюють поєдинок, а у Росії головною новиною є влучення двох ракет, запущених із підводного човна по Сирії…

Присоединяйтесь к группе Другой Взгляд на Facebook а также к каналу в Telegram и следите за обновлениями