За Асада в Сирії, агресію проти України, підтримку КНДР і втручання в американські справи Росія отримала офіційний статус ворога США.

Сирійський диктатор Башар Асад з видимим задоволенням констатував (у виступі по сирійському телебаченню), що «плани Заходу, спрямовані на його повалення», зірвані.

Що ж, Асад має право так сказати. Війна з опозицією, звісно, не закінчена, але активні бойові дії припинилися, режим встояв, опозиція зазнала відчутних військових втрат і наразі не здатна до активного наступу на сирійський владний режим, а головне – лідери Заходу вже не наполягають на негайному усуненню Асада від влади як обов’язкової передумови мирного врегулювання конфлікту в Сирії. Чим не перемога Асада?

Сирійський президент прямо назвав також союзників, кому він завдячує своїм військовим успіхам – Росії, Ірану та радикальному шиїтському руху «Хезболла». Отже, це ще й перемога Росії, причому не стільки над сирійською опозицією, скільки над США і тими силами Заходу, які є ворогами сирійського режиму Асада.

Кожна військова перемога має свою ціну. Російська в Сирії – теж. Йдеться не про загиблих російських солдатів та сирійців, це само собою зрозуміло, тим більше, що життя і тих, і тих в очах Кремля має однакову мізерну цінність. Кремль хотів показати Заходу і насамперед США свою збройну міць і рішучість її застосовувати, і це йому вдалося. Захід відступив, не наважившись на адекватну військову відповідь на дії Росії, Ірану, Асада і «Хезболли». Нема сумніву, що Асад нині вже склав би компанію Каддафі та Хусейну, якби його збройно не захистив Кремль.

Але якщо навіть щодо сирійської опозиції Асад змушений говорити «битва триває», то Захід і США тим паче не можна назвати такими, що змирилися з поразкою. Навпаки, вони вважають, що все тільки починається, що вони ще й не починали воювати, а ось Росії, щоб врятувати сирійський режим, довелося йти на крайні заходи: посилати в Сирію свою армію. За довгі десятиліття різноманітних збройних протистоянь на Близькому Сході, в яких Росія (СРСР) завжди брала активну участь, Москва обходилася без участі своїх військових підрозділів, вистачало численних радників та військових фахівців, якими були переповнені свого часу армії Єгипту, Демократичного Ємену та тієї ж Сирії. Це, звісно, без урахування російської (радянської) військової техніки і зброї, котрої і раніше, і зараз тьма тьмуща в регіоні.

Ось саме це – пряма участь у війні російської армії – і є та ціна, яку змушена була заплатити Москва за перемогу Асада, тобто – за утримання його при владі. І ця ціна – величезна, яку в перспективі Москва майже напевне «не потягне».

Основна зовнішньополітична стратегія Росії, коли йдеться про її стосунки із Заходом, полягає в тому, щоб воювати з ним чужими руками (не маючи сил на пряме зіткнення), а себе пропонувати як посередника чи навіть можливого союзника Заходу у цих війнах. Так діяв СРСР після Другої світової, так намагається діяти і нинішня Росія. Звідси і той російський імідж у значної частини західних політиків і західних обивателів, коли Росія вважається хоч і «не дуже гарним хлопцем», але все-таки бажаним партнером, бо в світі є ще багато вже геть «поганих хлопців» на кшталт Північної Кореї, ІДІЛ, Аль-Каїди, Ірану, тощо. Безумовно, на Заході було і є чимало інтелектуалів, які чудово розуміли суть цієї цинічної кремлівської політики, але у практичній політиці західні лідери мало до них прислухалися. З певних причин, мова про які – то окрема тема, вони воліли підігрувати Кремлю, не на сто відсотків, звісно, але все ж таки. Таке підігрування існувало (а його залишки існують і сьогодні), поки Росія вдавалося уникати прямих зіткнень із Заходом.

Однак три з лишком роки тому, з початком російської агресії проти України, почався насправді стрімкий (за історичними мірками часу) злам звичних з часів Ялти-1945 відносин Заходу і Росії. Свідомо чи не свідомо, але Кремль у своєму непереборному бажанні реваншу за поразку у «холодній війні» почав вдаватися до дій, які суперечили своїй же згаданій зовнішньополітичній стратегії. Агресію проти України ще можна було розраховувати подати як дію, яке не зачіпає безпосередньо інтересів Заходу (хоча й це в кінцевому підсумку не вдалося), то російська армія в Сирії та пряме втручання у внутрішні політичні справи для США вже були очевидними прямими випадами проти Заходу. Наслідок – вбивчий для Росії: Конгрес і Сенат США фактично оголосили Росію ворогом США, разом з Іраном та Північною Кореєю. І навіть явні симпатії президента Трампа до Путіна і Росії не завадили цьому. Відтепер Росія стала не просто геополітичним опонентом, з яким можна одночасно і змагатися, і співробітничати у тих чи тих стратегічних питаннях, а ворогом, якого треба перемогти (знищити). Росія тепер однозначно «поганий хлопець».

Віднині щодо Росії запрацювала зовсім інша логіка, пішла зовсім інша «ланцюгова реакція». Приміром, США мають сьогодні відому надскладну проблему з Північною Кореєю, і в США прямо звинувачують Москву в наданні тамтешньому режиму ракетних технологій. Найсуттєвіше у цьому є те, що ніхто вже й не думає щось юридично доводити, вагатися – може, то Китай винен, що Пхеньян має ядерну зброю та міжконтинентальні ракети, а не Росія. Росія – глобальний ворог, а отже винна у будь-яких глобальних проблемах Заходу і США, зокрема, і в тому, що сьогодні американці не знають, що робити з Ким Чен Ином. Сьогодні у Венесуелі соціаліст Мадуро відчайдушно хапається за владу, для чого йде на прямий терор проти власного народу, і США, які завжди не були байдужими до того, що відбувається у Латинській Америці, вважаючи її зоною своїх геополітичних інтересів, вибрики Мадуро терпіти не будуть. А хто Мадуро захищатиме? Росія, звісно, вже захищає, надаючи гроші. Знову маємо пряме зіткнення Москви і Вашингтона.

Згубна для Росії «ланцюгова реакція» у стосунках зі США проявляється не лише у глобальних проблемах типу КНДР, а й у, здавалося б, дрібничках. Ось вимагає Кремль до 1 вересня скоротити персонал посольства і консульств США в Росії, і США сьогодні оголосили, що росіянам візи оформлятимуть лише у Москві, а консульства у Санкт-Петербурзі, Єкатеринбурзі та Владивостоку цю справу припиняють. Легко уявити, скільки додаткових проблем з’явиться у росіян. Причому, ці дії американців вимушені, бо просто не буде кому займатися візами у Владивостоку, це ще не відповідь на рішення Москви скоротити число американських дипломатів. Зараз російська преса пише про те, що відповідь Вашингтона може бути й такою: російським дипломатам у США сьогодні дозволено безперешкодно пересуватися в радіусі 25 миль (40 кілометрів) від посольства чи консульства, і цю відстань можуть скоротити до 15 чи 10 миль. Крім того, якщо зараз російському дипломату, щоб виїхати за 25-мильну межу достатньо просто повідомити про свій намір американську владу, то тепер, можливо, потрібно буде отримувати кожного разу дозвіл (для чого треба буде пояснювати мету своїх поїздок).

Все це, повторимо, може видатися дрібничкою. Однак саме такі дрібнички, збільшення кількості яких просто неможливо зупинити, оскільки кожна сторона вважає неможливим для себе не відповідати на ті чи ті недружні дії іншої сторони, і є найпромовистішим показником зміни атмосфери у стосунках Росії із Заходом. Це ті дрібнички, які легко виникають, але дуже важко зникають. Точніше – вони зникнуть лише тоді, коли США і Росія перестануть бути ворогами. Тобто, хтось мусить програти і визнати вчорашнього ворога другом на його умовах. Звісно, чимало часу може знадобитися для досягнення цієї знаменної для всього світу події, але хтось вірить, що переможцем буде Росія?

Присоединяйтесь к группе Другой Взгляд на Facebook и следите за обновлениями