«У випадку поразки нас всіх без виключення безжально і невідворотно повбивають, або відправлять вмирати в концтабори».

Цю фразу має кожного дня повторювати кожен із нашого середовища та оточення останніх декількох років. Оточення бійців, волонтерів, найрізноманітніших активістів, українських журналістів, просто звичайних людей із активною національною та державницькою позицією.

І дійсно. Усі ми останнім часом катастрофічно мало замислюємось над чисто практичними і, на перший погляд здавалось б, найбільш елементарними сторонами питання.

«Нас всіх вб’ють, або посадять».

Нас дуже багато. Нас сотні тисяч, а може вже й мільйони. Тих, кому в разі програшу не буде тут ніякої пощади. Тих, хто давно вже і, можливо, досі ще повноцінно того не усвідомивши, перейшов рубікон.

У випадку окупації в будь-якій її формі всіх нас очікує вигнання і вічне блукання десь по Світу до кінця життя, або ж насильницька смерть тут. Швидка, або дуже повільна. Кому як пощастить. Кому на що вистачить сміливості – чинити спротив, або пробувати відсидітись. Відсидітись вже не вийде. Хто спробує, буде вмирати повільніше в значно більших муках.

Усім нам не варто забувати про це. Лише тільки частіше згадувати і частіше повторювати. Для самих себе. Для своїх друзів, для рідних і для усього свого найближчого оточення.

Всіх нас, хто так, або інакше пов’язаний з Майданом, війною, будь-якою показовою антиросійською діяльністю і просто відвертою проукраїнською позицією, ніколи вже не забудуть. Вони не помилують нас і ні за що не пробачать так, як поки що ми милуємо і пробачаємо своїх внутрішніх ворогів.

Хтось буде спокійно жити і далі в якійсь вже новій країні. Але не ми з вами. Не наше коло. Не з нашим щастям.

Нас вже мільйони. Тих, хто давно вже пройшов точку неповернення. І саме в остаточному усвідомленні та розумінні цього має бути наша сила.

Володимир Шередега