31 травня минуло рівно 20 років із того моменту, коли Україна мала дурість підписати «Велику угоду» про дружбу, партнерство, співробітництво і все таке інше бла-бла-бла. Чому дурість? Відповідь, я вважаю, сьогодення нам вже дало.

Можна, звичайно зауважити: так це тільки зараз стало зрозуміло, що РФ такий гівняний партнер. А от тоді, в 1997-му, все було «мір-дружба-жвачка», тому альтернативи угоді ніби не існувало.

Очевидно, колишні секретарі партійних і комсомольських організацій, що перебували тоді в керівництві України, таки поганенько знали історію останньої – хоча б у загальних рисах.

Не будемо заглядати в часи царя Гороха, коли київські князі ганяли по болотах і лісах напівдиких мокшів, долучаючи їх, на лихо своїм нащадкам, до благ тодішньої цивілізації, а почнемо одразу із сакральної для кожного радянського школяра дати: 1654 року – Переяславської угоди між Богданом «п’яним» Хмельницьким і Алєксєєм «тішайшим» Міхаличєм.

Нагадати усім, скільки рівно діяла ця угода? Рівно до того часу, коли Московське царство не підписало Віленське перемир’я з поляками та почали спільно з ними ж воювати проти тодішнього союзника Гетьманщини – Шведського королівства. Тобто «аж» два роки.

Всі наступні угоди між українськими гетьманами і московськими царями лише підтверджують дану тенденцію: угода з мокшами дійсно не варта навіть паперу, на якому вона написана. Іван Степанович Мазепа та Пьотр Алєксєєвіч Романов не дадуть збрехати. Як і Петро Калнишевський та Софія-Фредеріка-Августа «на перед слаба» Ангальт-Цербстська.

100 років тому українці відродили свою державність. І знову (окрім внутрішніх епічних срачів) вагомим фактором, що привів до її чергової втрати, стали ті ж самі мокші. Як червоної масті, так і білої (у сортах запорєбрікового лайна ми розбиратися не зобов’язані). У пісному залишку – знову поділ українських земель між сусідніми державами й Голодомор, «Розстріляне Відродження» та мільйони полеглих у чужих війнах в якості бонусу.

В новітні часи можна пригадати, насамперед, Будапештський (хо-хо!) меморандум, вкусну канхвету під назвою Тузлік та оцю саму «велику угоду», з якої, власне, ми й почали.

Дорогий мій народе (хе-хе!), як кажуть наші запоребрикові нєбратья: «Кто староє помьянєт – тому глаз вон. А кто староє забудєт – тому оба вон». Щоб не залишитися в результаті сліпими та глухими, наступна угода, яку Україна підпише з РФією, має буде лише угода про безумовну капітуляцію цієї самої РФії. Стіл можна буде замовити у Будапешті, а декорацією при підписанні непогато слугуватимуть руїни Кремля. Інакше гріш ціна отому майже 400-літньому історичному досвіду.

Зламаймо вже нафіг ті граблі, врешті решт!

Присоединяйтесь к группе Другой Взгляд на Facebook а также к каналу в Telegram и следите за обновлениями

Олександр Деркач