У неї не можна не закохатися. Хто каже, що вона нам не потрібна – просто жодного разу не бачив її тут. Бо досить одного погляду, аби бажання боротись за неї обпалило свідомість.

Ця земля надто красива, щоб її тіло розривали снаряди. Ця земля надто жива, щоб щедро приймати у себе смерть… Вона так пахне свободою, попри те, що саме свободу тут нищили ще з минулих століть.

І вона така наша: кольором неба та моря, кольором поля та дрібного піску. Аж не віриться, що на неї претендує хтось інший. Хтось, кому вона з рештою і не потрібна.

Цей хтось буде сіяти на ній ненависть, замість хліба. Кропитиме її кров’ю, замість роси. Йому буде байдуже до геть усього. Байдуже, без жодної краплі того, що називається людяністю.

Щоб цю зневажливу байдужість до неї не було так помітно – він одягне її, прикриє гаслами про «братські народи». І з гаслами про мир – піде війною. Неоголошеною. Підступною. І надто довгою. Такою довгою, щоб зрештою замордувати очікуванням, щоб виснажити, щоб випити усю міць.

Та він не врахував, що ця земля надто сильна, аби скінчитися. І навіть коли у неї не лишиться сил говорити – вона шепотітиме, що не здасться.

Не здавайтеся й ви. І не робіть вигляд, що не чуєте її тихий шепіт… Вона – це ми всі.

Ми не зупинимося поки її не відвоюємо. Чим більше нас – тим голос її сильніший.

Присоединяйтесь к группе Другой Взгляд на Facebook а также к каналу в Telegram и следите за обновлениям

Vira Prokhyra