18 квітня 1918 року війська УНР під командуванням Петра Болбочана прорвали більшовицькі укріплення на Чонгарі і рушили на звільнення Криму. До 99-річчя однієї з найвидатніших кампаній Української революції 1917–1921 років до вашої уваги матеріали із циклу «Забута перемога». Цього разу йтиметься про марш українських військ на Сімферополь.

Забута перемога УНР: похід Болбочана на Крим у 1918 році​ (перша частина)

Забута перемога УНР: похід Болбочана на Крим у 1918 році (друга частина)​

Забута перемога УНР: похід Болбочана на Крим. Чонгарський бліцкриг

Зустріч українських та німецьких військ у Джанкої увечері 22 квітня важко було назвати безхмарною. Кайзерівські потяги відтіснили ешелони Всеволода Петріва в незручний для вивантаження кут, заблокували паровози, а Роберт Кош, який щойно прибув, прямо оголосив, що не допустить подальшого просування Кримської групи на південь.

Щоб прояснити ситуацію, Петрів вирушив до Олександра Натієва, який також недавно прибув до Джанкоя. Той розкрив кінцеву мету всієї операції ‒ захоплення Чорноморського флоту всупереч німецькій спробі «просто окупувати, а може ‒ і анексувати Крим». Після цього на імпровізованому мітингу на вокзалі Петрів пояснив завдання рядовим бійцям.

Поки йшло вивантаження, Петрів розшукав одного з членів кримськотатарського Курултаю, який ховався від більшовицьких репресій під Джанкоєм. Разом вони склали заклик до кримців братися за шаблі і приєднуватися до кінних гайдамаків. За спогадами Петра Дяченка, у його кінну сотню влилися 50 кримських татар з кіньми й зброєю. Як писав Петрів:

«Через кілька годин вже перший роз’їзд татарський, у своїх червоних, круглих, трохи кудлатих шапках, з червоним дашком і півмісяцем замість кокарди, везе купу гайдамацьких закликів татарською та українською мовою, щоб збудити аули і українські села Криму гаслами боротьби за свою землю, за свою свободу, за правду».

Репродукція мапи України, яку використовували на Паризькій мирній конференції у 1919 році

Репродукція мапи України, яку використовували на Паризькій мирній конференції у 1919 році

Паралельно українські та німецькі командири готувалися до подальшого просування вглиб Криму. Кош направив Баварську кавалерійську дивізію в напрямку Феодосії, а 217-а піхотна і 15-а дивізія ландвера мали наступати на Сімферополь. Петро Болбочан виділив зі складу Запорозького полку 4-й курінь із бронепоїздом Семена Лощенка і кілька сотень кавалеристів для походу на Феодосію, ще частина кінноти ‒ на Євпаторію, а головні сили при бронепоїзді Павла Шандрука вирушили до столиці Криму.

Німецькі кавалеристи на одному ешелоні з іншим бронепоїздом почали рух на Феодосію першими, але на станції Колай (нині ‒ Азовське) натрапили на добре підготовлену оборону 1-го Чорноморського революційного полку Івана Федька, який не змогли подолати з ходу і були змушені на кілька днів призупинити наступ.

Тим часом кінні сотні Петріва вийшли в напрямку Султан-Базару (нині ‒ не існує, поблизу села Молочне), до якого наступного дня вранці мали перекинути весь гайдамацький полк. Передові ж роз’їзди мали розвідати шлях на Зую. Уже в темряві останні українські частини покинули Джанкой, окрім екіпажів гайдамацьких бронемашин, які так і не вдалося розвантажити. Вранці 23 квітня через Курман (тимчасово ‒ Красногвардійське) Петрів дістався до Султан-Базару і розмістив свої підрозділи навколо села. Там він зібрав також більшовицьких полонених, захоплених вночі його роз’їздами на дорогах і в окрузі, і передав їх сторожі з кримців.

Головні ж сили Болбочана рухалися безпосередньо на Сімферополь. Авангард на вантажівках під прикриттям бронемашин із причепленими гарматами просувався шосейною дорогою, головні сили їхали ешелонами вслід за бронепоїздом Шандрука. За наказом останнього на кілометр попереду паровоза рухалася дрезина, щоб убезпечити ешелони від засідок або мінування. Ще в Чонгарі Шандрук отримав від Болбочана два великих синьо-жовтих прапори, якими прикрасив свій паровоз. За словами Бориса Монкевича:

«Це був майже тріумфальний похід. Учасники цього походу на все життя не забудуть його. Ешелони з запорожцями поступово рухалися вгору. Козаки співали пісні, а духовий оркестр вигравав марш. Якби задивитися з боку на ці ешелони, то вони швидше були б схожі на якийсь весільний поїзд. Ніхто не думав про ті бої й ту небезпеку, яка чекає їх у майбутньому. Відродження природи, а разом з тим і відродження власної батьківщини, вносили в душу кожного старшини і козака такий запал і таку безпеку, що для нього все інше вже не грало ролі. Ворог не чинив майже ніякого спротиву, та й не мав він великих сил в цьому напрямку».

Український військовий діяч, який став полковником Армії УНР, Петро Болбочан

Український військовий діяч, який став полковником Армії УНР, Петро Болбочан

До вечора того ж 23 квітня Кримська група, вибивши «червону» залогу, зайняла Сарабуз (нині ‒ Гвардійське). Тут були отримані відомості, що з Сімферополя на північ вирушив загін матросів із 500 осіб на трьох бронепоїздах. Болбочан вилиштував свої сили в бойові порядки і вирушив назустріч ворогу. Більшовики спробували атакувати в лоб, але зустрічним вогнем були зупинені. Побачивши, що українські частини беруть їх в кліщі, вони відступили назад до Сімферополя, розібравши за собою колію. Тим часом із тилу наблизилася «червона» кіннота, але й вона після короткої перестрілки відійшла ні з чим.

За основними силами з невеликим інтервалом просувалися частини Петріва. Поблизу Кара-Кіят (нині ‒ Грушеве) його гайдамаки звернули вбік і на світанку 24 квітня прибули в Зую. Кінні артилеристи рушили на Карасу-Базар (нині ‒ Білогірськ) на з’єднання з тими частинами, що вже йшли на Феодосію із Джанкоя.

Вранці 24 квітня Кримська група перейшла в новий наступ на Сімферополь двома шляхами: по шосе і залізницею. О 10:00 запорізька піхота на автомобілях увірвалася в місто, першим загоном командував сотник Ларіон Сесь. Нечисленний красногвардейский гарнізон розбігся без спротиву, населення поховалося, міський штаб оборони потрапив у полон. В руки українського війська перейшла скарбниця з чималою сумою грошей і великою кількістю срібних виробів, усе листування, документи, проекти, карти. Паралельно вокзал був захоплений бронепоїздом Шандрука. Ось як він сам описував ті події:

«Коли наш бронепоїзд наблизився до Сімферополя, жителі прилеглих до станції будинків кричали нам, що міст через Салгир замінований. Будинки закривали дорогу, що веде до станції, більш ніж на два кілометри. Ми уважно придивилися до мосту і переконалися, що ‒ як не дивно ‒ ніхто його не захищає, також немає ніяких слідів мінування. Оглянувши станцію позаду будинків, ми побачили справжній бронепоїзд під паром і людей, які бігали поруч. Моя артилерія і команда кулеметників були готові відкрити вогонь без наказу, оскільки більшовики були готові стріляти, і тоді доля нашого бронепоїзда могла бути вирішена за частку секунди. Коли наш бронепоїзд перетнув криву, так що наш кулемет був в зоні ураження, ми зробили кілька черг пострілів, але бронепоїзд червоних не відповів. Ми продовжували просуватися вперед, і тоді «червоний» поїзд залишив станцію на повній швидкості, а моряки почали схоплюватися на ходу. Ми зупинилися на станції на кілька хвилин, і я залишив там взвод козаків з двома кулеметами».

Через дві години в кримську столицю прибули головні українські сили. Місто було оточене щільним кордоном, всередині почалося буквально «виловлювання більшовиків». Захоплення Сімферополя сталося настільки несподівано, що в Севастополі про це нічого не знали і підтримували зі столицею телеграфний зв’язок ще чотири години. З перехоплених повідомлень було видно, що радянські керівники втратили надію на успішну оборону. У самому Севастополі більшовикам довелося поділитися владою з меншовиками і есерами. Вони, в свою чергу, не бажали виводити в море Чорноморський флот і навіть розглядали можливість окремої капітуляції перед Україною. Нарешті, для оборони вже захопленого Болбочаном Сімферополя був направлений спеціальний комісар, якого українці взяли в полон під містом. За Монкевичем:

«Він ніяк не міг зрозуміти, що сталося. Спочатку вважав, що з ним жартують, а потім вирішив, що загін Сімферополя збунтувалася проти радянської влади, і тому став погрожувати репресіями; все відразу зрозумів тоді вже, коли його привели в штаб групи».

Після підходу головних українських сил до Сімферополя бронепоїзд Шандрука поїхав на південь до станції Чистенька (в його мемуарах помилково ‒ Булханак, за назвою річки), де його здалеку безуспішно обстріляла артилерія «червоних».

Тим часом Петрів у Зуї сформував із 200 кримських татар кінний підрозділ:

«Призначив Андрієнка з 10 кадровими гайдамаками й зі старшинами взяти татарський загін у роботу. Андрієнко з радістю надягає на чубату голову татарську баранячу шапку, розпоряджається татарами і просить дати йому «смертників» як опору татарському кримському чамбулу імені Тугай-Бея, як він хоче його охрестити «для історичного реваншу». Але татари все одно себе називають «ескадронцями», так що «історична назва» так і не прижилася. Приблизно об 11 годині чамбул був готовий ‒ дві сотні й наші кулемети «Максим», попереду наші старшини, у кожного татарин-перекладач, готовий вже і штаб, і зв’язкові, ну, словом, маленька копія гордієнківців, коли їх було ще мало».

Всі разом після надзвичайно важкого денного переходу (іноді гармати доводилося спускати на руках) дісталися до Мамут-Султана (нині ‒ Доброго), де до полку приєдналися дві сотні полонених у Першу світову війну турок.

Передовий українсько-кримськотатарський загін (чамбул) сотника Андрієнка рушив далі ‒ до витоку річки Кача. Завдяки напливу місцевих добровольців, він уже налічував 350 осіб і готувався до взяття Бахчисарая. Ще одну сотню гайдамаків із двома гарматами і двома кулеметами Петрів поставив заслоном на шляху в Алушту.

Далі буде

Присоединяйтесь к группе Другой Взгляд на Facebook а также к каналу в Telegram и следите за обновлениям

Сергій Громенко