Колаборанти. Хто вони? Прості мешканці окупованих територій, які вимушені працювати там у «державних» установах? Відповідь тут «швидше, ні» (хоча, звичайно, однозначної щодо бути не може). Але є ті, щодо кого відповідь буде «швидше, так». Це — місцеві пропагандисти. Не ті, хто вбивав (одначе були й журналісти, які брали до рук зброю). Ті, хто виправдовував вбивства. Журналістика виправдання терору — от що таке колабораціонізм, і виріс він із пропаганди, яка зміцніла на тимчасово окупованих територіях Донецької та Луганської областей. Хто такі колаборанти? Ті, хто залюбки засвоїв цю «професію».

«Українські херої». «Страна 404». «Мамки вояк ЗСУ зі свинячими очима». «Укропія». Це їхні слова. Їхні прикмети. Колаборанти від журналістики, які паразитують на окупації, давно втратили щонайменші ознаки самоцензури — навіть там, де ця самоцензура межує зі звичайним вихованням. Назвати маму воїна АТО, яка плаче над труною, жирною свинею, посміятися над воїном, що йде в останню путь («побило укроп»)… це для пропаганди ОРДЛО так природно, що навіть вже не викликає обурення. Лише стійку, монотонну гидливість. Її відчувають й прямі споживачі цієї пропаганди. Але вони продовжують це читати. Й іноді вони ламаються та починають у це вірити.

Пропаганда колаборантів дуже добре розповсюджується друкованими каналами. Мова навіть не йде про газети — вони в окупантів теж є, але вони настільки бідні з професіональної точки зору, настільки жалюгідні, що над ними сміються навіть найпалкіші прихильники «л/днр». Мова йде скоріше про інтернет. В окупації процвітає «пропаганда в коментарях». Пости у «Фейсбуці», коментарі (здебільшого мерзенні) під постами проукраїнських дописувачів, численні пабліки у соцмережах… Машина працює саме там. Це і є «ЗМІ колаборантів», бо це дуже вигідно.

Саме у соцмережах сидить більшість заручників окупантів — мешканців територій, які тимчасово непідконтрольні Україні. Там вони «ловлять» інформацію про різні події як в Україні, так і на власних землях, і саме там вони завжди стикаються із «міністерством правди» від «днр» або «лнр», що намагається нести їм свою версію подій. «Міністерство правди» — бреше, ображає, принижує. Воно швидко знаходить слова виправдання для вбивць-«ополчєнців» і так само легко знаходить слова звинувачення для будь-якого воїна ВСУ. Будь-якого — навіть того, який не воював.

Але найстрашніше, що воно робить, — не це. Найстрашніше — брехня про справжнє життя на окупованих територіях. Дивно це усвідомлювати, але було немало людей, які вірили у слова пропагандистів про те, що у Донецьку зараз нікого не саджають «на підвал», приїжджали й потрапляли до того самого підвалу в перший же день. Просто люди, які відважувалися виїхати, щоб зібрати покинуті речі або потрапити на похорон батька. Вони ставали заручниками, бо вирішили, що колаборанти не брешуть. Це ж колишні знайомі — можливо, навіть друзі. Вони кажуть, що все добре, тож можна вірити. Але вірити не можна.

Інші жертви — ті, хто не виїхав з окупації, хоча мав можливість, бо повірив у те, що «надо просто нємного потєрпєть» (серед останніх — старі люди, які повірили молодим, бо ті ж не можуть брехати).

Ще одна категорія постраждалих від рук колаборантів — ті, хто виїжджав потай, збираючи речі за півгодини. Сталося це тому, що колаборант побачив когось десь на вулиці і звідти ж написав «пост для МДБ». А «МДБ» іноді не квапиться. Добре, якщо знайшовся сусід, який «прикрив», або колишній колега з того ж «МДБ», який вчасно сказав: «Біжи!».

Оце — найстрашніший злочин колаборантів, і саме таким займається «окупаційна журналістика». Її завдання — робити зі звичайних мирних людей заручників, а іноді й жертв. Брехнею, доносами, провокаціями. І захищаючи свого «диявола» за мізерні гроші, колаборанти стають ближче до пекла, ніж навіть звичайні вбивці. Бо останні — «солдати за контрактом», вони вбивають відкрито. Колаборанти ж несуть смерть потай. Ти просто сказав йому «привіт» на донецькій вулиці, і це вже для тебе смертельна загроза.

Хто вони? Ми кажемо тут саме про журналістів, бо, хоч як це дивно, саме ця професія й стала чудовою базою для колабораціонізму. Коли «зірки» з професії покинули Донецьк та Луганськ, залишилися ті, в кого раніше не було жодних шансів. Вони б хотіли писати репортажі, але були здатні лише готувати каву своїм шефам. Вони б хотіли бути головними редакторами, а ставали максимум тиранами для редакції з трьох людей, де ненавиділи кожного, хто отримував більше грошей. Сьогодні настав їхній зоряний час. Звільнені професіоналами місця відкрили безліч можливостей. І вони зайняли собою порожнечі, які окупантам було важливо заповнити будь-ким, — аби був без принципів, гідності та честі.

Вони до цих пір не навчилися писати репортажі. Але вони навчилися писати доноси. Вони досі не поставили вимову, хоча намагаються бути телезірками. Але вони навчилися брехати з виразним та експресивним цинізмом. Вони не навчилися бути головними редакторами. Але вони навчилися ще віртуозніше мучити тих, хто потрапив у їхню зону впливу.

Сьогодні саме їхні брехливі репортажі або пости у соцмережах складають «інформпростір» окупації. І сьогодні, кажучи про саме явище колабораціонізму та про покарання за нього, про них варто говорити першими. Бо співробітництво з окупантами — це не професія лікаря, який продовжує працювати у «республіканській» лікарні. Це не професія вчителя, який так само вчить дітей математиці, але тепер у «республіканській» школі. Це не професія шахтаря, який продовжує йти в забій у шахті, яка ще дивом працює у «республіці». Це саме професія пропагандиста. Який бреше (іноді, можливо, й собі самому), а ця брехня виправдовує терор та вбивства.

Колабораціонізм має сотні облич, але лише в окупованих Донеччині та Луганщині він має ще й професію. Кожного дня не дуже кваліфіковані, не дуже грамотні, не дуже освічені журналісти місцевих ЗМІ ламають історію по темниках свого «диявола». Так, історія того навіть не помітить. Але разом із нею вони ламають людей, які вимушені в цій історії жити. Це гірше за пряме вбивство, і саме це — привід для відповіді. Коли настане час, кожен із них повинен відповідати першим. Це їхнє єдине майбутнє, до якого їм «надо нємного потєрпєть».

Присоединяйтесь также к группе Другой Взгляд на facebook и следите за обновлениями

Анна Хріпункова