Я ще ніколи так не чекала весни.

Не дивлячись на те, що попереду, в останньому місяці зими, в мене день народження. А може саме через це. Проходить життя. Дитинство випало на 80-ті. Безкінечні черги, 2 рушники в одні руки. Шкільна форма такого кольору, що в ній тільки приходити і псувати свято. І панчохи з вічно витягнутими колінами.

90-ті. Буремні 90-ті пам’ятають всі. Вся країна зайнята похованням та екзгумацією картоплі, починаючи з селян, закінчуючи професорами. Бо реально їсти було нічого. Затримки заробітних плат по року. Галапуюча інфляція. Повний розвал усіх сфер виробництв. Вчені, торгують польськими жувальними гумками. Тотальне закриття підприємств. Бандитизм страшний. Безкінечне відключення світла, та відсутність гарячої води. І це не десь у мухосранську, а в 15 км від Києва. Мені здається, світло тоді не виключали тільки у Києві.

2000-ні, трохи легше економічно. Десь навіть було 12 % річного росту ВВП. Кучма, у якого була країна, але не було нації, з його слів.

Потім спаплюжена, зґвалтована, перемелена та викинута на сміття, помаранчева революція. Скільки людей ще тоді згубили віру у свою країну.

Потім період яника. Я думаю, це був період української моделі монархії по- донецькі. Як розуміли, так і зробили. Все забрати, все віджати, бюджетні гроші- це казна сім’ї.

Потім Майдан. Потім війна. Ніколи в житті не думала, що буду жити під час самої справжньої війни. Бачити її потворне, страшне обличчя. Бачити скалічені тіла, відсутні кінцівки, скалічені душі, поламані долі, скляні очі, відчай, зневіру. Мені здавалось, що саме страшне ми вже пройшли, але чомусь зараз мені так тяжко на сердці, як в самі складні моменти активних бойових дій.

«Що далі?»- питаю я себе кожного ранку-» А чи не дарма? А чи подолаємо ми самий складний шлях і не почнемо змінюватись всі, починаючи від продавщиці, закінчуючи депутатами, міністрами та президентами? А чи недаремно хлопці дубами стали на своїх могилах? А чи недаремно дітки їхні сиротами ростуть? А чи недаремно, матері висаджують на їх могилах чорнобривці та жоржини?»

І хоч би хтось підказав зверху: » Ні, не даремно». Бо опускаються руки і дуже болить десь глибоко у грудях.

А може просто зима, і все буде добре і просто не вистачає вітаміну Д.

«Господи, дай нам розуму, не розгубити вже того, що ми здобули. Прошу тебе. Не дай спаплюжити та знівелювати життя людей, які йшли обороняти свою землю, свої міста, свої родини» — більше я не знаю, до кого звертатись.

Дана Яровая

Присоединяйтесь к группе Другой Взгляд на Facebook и следите за обновлениям