В мене питають мою думку на проблематику мотивації військовослужбовців Збройних Сил. Якщо питають, звичайно відповім. Рішення цієї проблеми насправді лежить на поверхні. Воно четвертий рік лежить на поверхні, тільки треба розкрити очі і побачити, просто захотіти його побачити.

З початком Українсько — Россійської війни Збройні Сили України об’єктивно різко підвищили свій соціальний статус, ставши нашим найважливішим суспільним інститутом, піднявшись в соціальній ієрархії на провідне місце. В часи воєнних випробувань або воєнної загрози це абсолютно природно, і відображає живу, рухому структуру нашого суспільства.

Суспільство й відреагувало природнім чином, військовослужбовці, а особливо фронтовики стали користуватися всебічною суспільною повагою, авторитетом, розгорнувся широкий суспільний волонтерський рух…

Тільки апарат української держави, в якому керуючі позиції займає загальноукраїнський та місцевого розливу олігархат, а кадрову основу — спадкове чиновництво, нізащо не хоче міняти свою ієрархічну структуру, відповідним чином реагуючи на суспільні зміни. Військовослужбовці і вихідці з армії, а особливо фронтовики, становлять небезпеку і конкуренцію для існуючої кланової структури влади на всіх рівнях.

Сучасна влада єдиним можливим для себе шляхом вирішення проблеми вбачає періодичне підвищення грошового утримання військовослужбовцям. Але весь час не може вгадати необхідного рівня — забагато дати вроджене жлобство не дозволяє, про що свідчить сумнозвісна обіцяна «тисяча» за один день на передовій. Кожен раз від своєї скупості дають трохи більше середньої заробітної плати загалом по економіці, але кожний раз це дає короткодіючий результат.

Існуюча суспільна система швидко включає компенсатори: приватний сектор економіки підвищує заробітну плату своїм працівникам до того ж або й вищого рівня, запобігаючи перетоку кваліфікованих кадрів в армію, галузеві лобісти у владі всіма правдами й неправдами підтягують зарплату міліціям-поліціям, дрібному чиновництву й службовцям держструктур приблизно до цього ж рівня, а то й вище. Через півроку — рік ситуація знову знаходиться фактично у початковому стані. В меркантильному відношенні спрацьовує «залізна» логіка — навіщо наживати ревматизм в окопах, втрачати здоров’я і життя, терпіти маячню армійських високопосадових долбо@бів, якщо я, не клятий і не м’ятий, стільки а то й більше зароблю на «гражданці»?

В таких умовах ЗСУ давно вже стали масовим притулком для тих неприкаяних «заробітчан», хто просто не може знайти собі достойно оплачуваного робочого місця в цивільному житті. А ідейні мотивовані добровольці вже давно масово витиснені з лав ЗСУ, бо вони неспокійні, ріжуть правду-матку в очі, вічно кудись закликають, щось хочуть міняти, одним словом, тільки заважають і пи@дять. І з таким кадровим складом, що залишився, вони ще замислюються про якийсь «хорватський сценарій»? Ідіоти.

Я звичайно сформулюю єдино вірний об’єктивістський погляд на проблематику мотивації військовослужбовців до служби в Збройних Силах, але він НІКОЛИ не буде прийнятий нашою ІСНУЮЧОЮ владою, бо він для неї некомфортний і навіть небезпечний.

Насправді є тільки два об’єктивні параметри, які визначають положення людської верстви в суспільній ієрархічній структурі — доступ до суспільної влади і доступ до матеріальних ресурсів. Об’єктивна проблема слабкого кадрового і кількісного складу Збройних Сил України — це якраз їх невідповідне реальному стану місце в ієрархічній структурі держави і суспільства. На простонародному рівні це формулюється простими словами — «за такі гроші і за таку повагу ідіть воюйте, втрачайте здоров’я і життя, терпіть маразматиків і долбо@бів — САМІ».

Доступ до влади

Успіхи германської національної армії часів Бісмарка і об’єднання Германії були в першу чергу пов’язані з тим, що в ній служили всі верстви суспільства — і діти буржуазії, і спадкової аристократії, і інтелігенція, пліч опліч з пролетаріатом і селянами. Цим же шляхом пішла одна з найбільш боєздатних армій сучасності — Сили Оборони Ізраїлю, що доводить об’єктивну правомірність цієї тенденції.

Якщо в армії служать представники вищих кіл суспільства, то в цій національній армії буде все — і моральне здоров’я, і достойне матеріальне забезпечення, і передова зброя й оснащення, й раціональна бойова підготовка, а не дебільна муштра. Це не я придумав. Цю думку до нас доніс відомий російський і радянський військовий теоретик, одесит за місцем народження, генерал-майор імператорської, й комдив червоної армії О. А. Свечин. Тільки хто ж його, крім мене, читав…

Як це зробити в наших умовах? Приблизно, як в Ізраїлі. Доступ до ВСІХ ключових виборних і кадрових посад в державних органах, включаючи президентську і прем’єр-міністра посаду, має бути законодавчо, нормативно і фактично закріплений — через армію, а в сучасних умовах — і через фронт. Тільки тоді в нашу армію масово побіжать дітки і представники вітчизняної буржуазії й чиновництва, та і для представників інтелігенції, пролетаріату й селянства вона стане рівноправним соціальним ліфтом, надією досягти перспектив у житті, а не місцем, де кучкуються соціальні невдахи. Це єдиний стовідсотково працюючий системний шлях. Іншого такої ж сили дії годі шукати. Всі інші заходи стимулювання по відношенню до нього лише доповнюючі, а без нього можуть лише перетворити національну армію в наймане за гроші немотивоване військо.

Що можуть зробити якісно нового для української армії й одного дня не прослуживши в ній, не знаючи навіть приблизно її проблематики П. О. Порошенко, В. Б. Гройсман, А. П. Яценюк і іже з ними? Майже всі до єдиного прем’єр міністри Ізраїлю — Давид Бен-Гуріон, Шаре Моше, Леві Ешколь, Ігаль Алон, Іцхак Рабін, Менахем Бегін, Іцхак Шамір, Шимон Перес, Єхуд Барак, Аріель Шарон, Єхуд Ольмерт, Біньямін Нетаньяху (крім жінки Голди Меїр) — служили в армії, добровольчих бойових загонах, були кадровими офіцерами і генералами. Оце все, що вам потрібно знати про найбільш ефективну систему мотивації в армії.

Матеріальне стимулювання

В недержавному секторі суспільну ієрархію багато в чому визначають майнові відносини. В сучасному суспільстві матеріальна заможність — найбільш очевидний критерій життєвого успіху й суспільного положення. Це також важливий шлях мотивації до військової служби через перебудову ієрархічної структури суспільства. Вихідцям з армії, що віддали багато років служінню суспільству й державі, треба спростити достойний вхід в економічну структуру суспільства, компенсувати відсутність стартового капіталу, який інші за їх спинами наживали, поки вони служили, а сьогодні — ще й захищали на фронті. Це робиться через диверсифікацію суспільного оподаткування, коли військовослужбовці відставники, фронтовики, що хочуть зайнятися, або вже займаються підприємництвом, отримують суттєві податкові преференції. Ще краще їх доповнити додатковим податковим навантаженням на власників, що не мали й не мають ніякого відношення до армії.

Але того мало, що буде після військової служби. Сама військова служба має бути самодостатнім чинником, що забезпечує достойне місце в суспільстві, як матеріальне, так і морально — психологічне. Морально — психологічний аспект відразу наладиться після того, як фронтовики і вихідці з наближених до неї волонтерських структур масово (а не так як зараз — дозовано вибірково) займуть ключові посади у владній вертикалі, замінивши там вороже й ревниво налаштованих до фронтовиків спадкових чиновників і кланових ставлеників. Матеріальний чинник буде працювати тоді, коли держава і суспільство знайдуть можливість:

· гарантовано заплатити фронтовику таке грошове утримання, яке економічно буде виправдовувати перенесення ним тяжких фізичних і моральних випробувань в ході бойових дій; в цьому випадку без постійного супроводження соціальними дослідженнями не обійтись, необхідно постійно задавати серед різних категорій населення питання «за які гроші ви б згодились покинути свою роботу й піти до армії?»; не може бойовий льотчик отримувати менше льотчика цивільного, бойовий танкіст — менше цивільного кранівника чи екскаваторника, бойовий офіцер — менше цивільного менеджера, і так далі;

· надати військовослужбовцям, і в першу чергу фронтовикам, гарантовані державою на випадок їх загибелі або бойового каліцтва безпроцентні споживчі кредити на житло, пристойний автотранспорт (головні критерії сучасного добробуту);

· гарантувати достойну допомогу військовослужбовцям і членам їх сімей на випадок їх (військовослужбовців) бойового каліцтва чи загибелі.

Моральне здоров’я армії

Далеко не все можливо купити за гроші. В деяких робочих колективах, через їх моральне нездоров’я, люди не хочуть працювати ні за які гроші. Ця теза все більше стосується сучасних Збройних Сил України, в які В. Муженко з камарильєю наполегливо повертають довоєнні порядки УПА — «української паперової армії». Дуже багато фронтовиків, досвідчених штабних офіцерів пішли і продовжують йти з армії через стрімке повернення у війська долб@обів і долб@бізму, які свого часу були притихли, бо їх не дуже жалували на фронті.

Для морального видужання армії потрібно зламати когнітивний дисонанс між моральними відносинами, що об’єктивно і природно складаються в фронтових колективах, і дубовою мораллю старої ординсько — прусської армійської системи, що закріплена в статутах, нормативних документах, поведінкових звичках і практиці старих армійських кадрів. Це питання майбутньої змістовної реформи армії.

Але починати з чогось треба. Першим кроком морального видужання української армії має бути зняття згнилої голови, яка блокує всі позитивні зміни й реформи. Ця гнила голова — головнокомандувач В. Муженко, персона, яка на четвертому році війни заслужено не користується в військах, особливо в фронтових, авторитетом.

Якісна заміна В. Муженку насправді існує. Це генерал — лейтенант Попко С. М., нині командувач Сухопутних Військ ЗСУ. Людина, яка спроможна завойовувати щирий авторитет як серед офіцерського колективу, так і серед рядових бійців — фронтовиків. Не казав би, якби не був сам свідком. При мені особисто звичайні бійці на фронті, які зазвичай критично відносяться до високо посадовців генералів і полковників, з глибокою повагою відзивалися про генерала Попко С. М. Особисто для мене це багатого вартує. Крім того, генерал Попко С. М. володіє ще однією цінною рисою. Він вміє слухати і чути підлеглих, вислуховувати їх фахову думку. І якщо він погоджується з нею, сприймає її як свою, узгоджує з нею своє командирське рішення. Він ні в якому разі не самодур, спроможний мислити прогресивно і нестандартно. Якщо з якою «головою» наші ЗСУ і спроможні почати рух до морального видужання, то це мабуть на сьогодні тільки генерал С. М. Попко.

Ще одне місце концентрації морального нездоров’я українських збройних сил — особиста корупційна армія Муженко, африканські миротворчі контингенти. Там служать такі ж військовослужбовці ЗСУ, але за кількість грошей, що мінімум в п’ять разів більша, ніж отримують на Східному фронті. Тобто відверто демонструється, що непильна служба в українській корупційній африканській армії фінансово в п’ять разів престижніша і для держави важливіша, ніж гниття в фронтових окопах. На Східному фронті воюють одні невдахи, а справжні хитровжарені військові в цей час, підсміюючись, за дуже пристойні за всіма міркам гроші в шортах загоряють на екваторі. А африканська корупційна армія тому, що кожен військовий, хто туди попадає, зобов’язаний «відкотити» наверх декілька своїх щомісячних «африканських» зарплат. Про це ганебне неподобство як мінімум в армії всі прекрасно знають, і морального здоров’я в військах таке знання не додає. Це неподобство давно пора було припиняти, але корупційний грошовий потік з Африки неможливо перекрити спітнілими жадібними ручками його безпосередніх споживачів.

На цьому свою статтю завершую. Сподіваюсь, що сповна виклав свою думку на проблематику мотивації військовослужбовців Збройних Сил України в актуальних на сьогодні умовах. Якщо, звичайно, вона хоч комусь цікава. Але ж, питають…

Присоединяйтесь к группе Другой Взгляд на Facebook и следите за обновлениями

Виктор Покуса