Хто сказав, що вираз журналіста Вільяма Сафіра колишнього спічрайтера Ніксона: «Залізний кулак загрози силою в оксамитовій рукавичці дипломатичних відносин» для України не підходить?

Нажаль як показують події в світі, що кардинально змінюється та вже ніколи не буде таким райдужним яким би нам хотілося, сьогодні для захисту своєї держави та здійснення впливу на іншу державу вже недостатньо тільки таких джерел могутності, як процвітаюча економіка та технологічне домінування, потрібні й традиційні джерела – сильні армія і флот.

Після втрати нашого ядерного статусу, Будапештського кидка та в наслідок цього українсько-російської війни, Україна як ніхто зрозуміла, що дипломатія без підтримки сили — це лише слова. І тому відновлювальні дії щодо ракетного потенціалу України справедливо мають бути в числі наших головних стратегічних векторів у безпековій сфері. Твердження про те, що демократія яка не піклується про безпеку своїх громадян є демагогічною та нікчемною, як на мене то має стосуватися всіх демократій навіть самих миролюбних.

Станом на початок 2018 року в Збройних Силах України залишається на озброєнні лише один тип тактичного ракетного комплексу – Точка-У, який має дальність до 120 км та доволі низьку точність влучання (радіус ймовірного відхилення ~ 250 м). Цей комплекс, разом із знищеними раніше Скадами дістався нам у спадщину від СРСР і його ресурс вже практично вичерпаний.

Треба зазначити, що після відновлення Незалежності, Україна декілька разів починала роботи зі створення власних оперативно-тактичних ракет. Так ще далекого 1994 року Державне конструкторське бюро «Південне» ім. М. К. Янгеля розпочало роботи над створенням комплексу «Борисфен» щоправда через безгрошів’я, масове скорочення ЗСУ та діяльність «п’ятої колони» цей проект так і залишимвся на папері. В подальшому він став основою проекту «Сапсан» хрест на якому в 2013 році поклав російський шпигун Павєл Лєбєдєв який на той час займав пост міністра оборони України.

Щоправда тут на допомогу Україні прийшла Саудівська Аравія. За декілька років по тому, брати-саудити виступили замовниками ДКБ «Південне» розробки техдокументації та виготовлення на потужностях НВО «Павлоградський хімічний завод» для себе ракетного комплексу на базі «Сапсану», який отримав назву «Грім-2».

Станом на початок 2018 року ОТРК «Грім-2» вже пройшов випробування двигуна ракет і може вражати цілі на відстані до 280 кілометрів. Спеціалісти стверджують, що дальність у 280 км є формальним обмеженням для експортної версії ракети, а для потреб власної армії дальність стрільби комплексу може бути збільшена до 450—500 км. Готова також транспортно-пускова установка комплексу.

Фінансування робіт іноземним замовником, а відповідно і його контроль за виконанням проекту дає нам надію, що «Грім-2» не повторить шлях «крізь терни до зірок» корвету «Володимир Великий», який він ще так і не пройшов і не зрозуміло коли пройде.

Грім-2, крилата ракета Коршун, протикорабельна ракета Нептун, коригований боєприпас Вільха до РСЗВ «Смерч» – це все вже нарешті правильний шлях нашої оборонки. Головне спільними зусиллями не дати їм зійти з цього шляху та, якщо треба то буквально «за ручку», довести ці проекти до прийняття їх на озброєння.

«Говори м’яко, але тримай в руках велику палицю, і ти далеко підеш» – дійсність за вікном показує, що в сучасному світі, за певних умов, ці слова Теодора Рузвельта однаково справедливі як до великих так і до менших держав.

І тоді Іскандери можуть собі реготати аж поки не луснуть, а ми всі переконаємося, що дипломатія в основі якої стоять на чергуванні дивізіони ОТРК з радіусом ураження Кремля, значно дієвіша за дипломатію вже зафетишизованих протитанкових «Джевелінів».

Віктор Міщишин

Присоединяйтесь к группе Другой Взгляд на Facebook и следите за обновлениям