Нещодавно на форумі «Диригенти змін», присвяченому трансформації людини, компанії та країни, я мав честь модерувати дискусію «Чи може Україна стати країною-стартапом?»

Термін «країна-стартап» (startup nation) з’явився після виходу однойменної книги Дена Сенора та Саула Сінґера, в якій вони намагалися зрозуміти: як так сталося, що Ізраїль єдиний поза межами США зумів створити масштабну венчурну індустрію?

На це вплинули виклики війни та специфічна культура, що склалася в ізраїльській армії, пишуть автори. Не буду їх переказувати, адже книга має гарний український переклад. Ми в ході дискусії ставили собі запитання щодо України: чи може так статися, що дуже схожі безпекові виклики і здатність української нації відповісти на них врешті породять українське інноваційне диво?

У дискусії взяли участь співзасновник Українського інституту майбутнього Анатолій Амелін, генеральний директор Microsoft по Чорноморському регіону Надія Васильєва, керівний партнер GrowthUP Group Денис Довгополий, засновник Creative Quarter Ілля Кенігштейн, ідеолог проекту «У пошуках Made in Ukraine» Юлія Савостіна.

У залі було більше сотні людей, яких можна назвати трансформаційними лідерами, — керівники доволі великих успішних компаній. Тому цю аудиторію жодним чином не можна вважати репрезентативною виборкою, скоріше це зібрання непогано інформованих оптимістів. На початку дискусії опитування показало, що 33% вважає перетворення України на країну-стартап дуже ймовірним, 41% помірно ймовірним. По завершенні дискусії повторне опитування дало відповідно 29% та 51%, тобто частка дуже оптимістично налаштованих людей зменшилася: можливо, вони більш реально оцінили складнощі процесу. А от частка тих, хто вважає такий український успіх малоймовірним, зменшилася протягом дискусії з 23% до 17%, і це приємний результат для тих, хто вірить в українські перспективи.

Аудиторії були запропоновані запитання: яким є наш найбільший актив, що допоможе перетворити Україну на країну-стартап, та навпаки, що найбільше заважає цьому. 63% зазначили в якості найбільшого активу звичку українців до виживання в умовах постійних змін. Найголовнішою слабкістю 30% опитаних назвали низький рівень довіри у суспільстві (про це вже писалося тут, а також тут.) 18% називають найважливішою сильною рисою культуру підприємливості і креативності, а в той же час 23% вважають, що відсутність такої культури є нашою слабкістю (така симетричність сильних і слабких рис відображає певну амбівалентність нашого розірваного між минулим і майбутнім суспільства). Так само серед найсильніших рис названий високий рівень освіти (11%), а серед слабких — низький рівень освіти (9%).

Що цікаво, позитивний чи негативний вплив викликів війни не потрапив до ключових факторів. Натомість значна частина відповідей пов’язувала наші позитивні чи негативні перспективи в якості країни-стартапу з факторами, які знаходяться поза межами зони контролю (іншими словами, це пошук сильних і слабких сторін не там, де вони є визначальними факторами, а там, де їх легко назвати, тобто «пошук під ліхтарем, бо там світло»). А саме, 6% вважають, що успіху України як країни-стартапа сприяють її природні багатства (до чого тут це?), а цілих 38% назвали найбільшою проблемою корупцію (іншими словами, в усьому винні не ми, а вони, погані люди).

Коментуючи ці підсумки, Анатолій Амелін зазначав, що українці звикли виживати за будь-яких ситуацій, і в умовах сучасної світової турбулентності це вміння перетворюється на важливу сильну рису. А нашою слабкою рисою, як свідчить остання наведена цифра, є інфантильність, очікування сильного лідера, спроба перекласти відповідальність на когось іншого. Надія Васильєва звернула увагу на те, що ми часто плутаємо просту грамотність (яка в Україні досить висока) із сучасними знаннями, яких не вистачає. Юлія Савостіна запропонувала на перший погляд парадоксальну думку, що освіта та підприємницький талант часто взаємно виключають одне одного, а от креативність є наслідком вміння виживати. Ілля Кенігштейн зазначив, що пасивна більшість населення, яка не має сучасних знань і не бачить навколо себе відповідних моделей та історій успіху, внаслідок цього впевнена: знання шкідливі. Денис Довгополий звернув увагу на незнання глобальних правил бізнесу та невміння грати за ними, що є безумовно слабкою рисою.

Позитивною рисою українського підприємництва Юлія Савостіна назвала високу креативність. А заважає невміння стратегічно планувати, нетехнологічність і низька культура, відсутність правил гри. Надія Васильєва зазначила, що кожне покоління будує свою України, ґрунтуючись на тій освіті, яку отримує. Але для успіху країни ми всі мусимо вчитися грати по правилах міжнародного бізнесу, більше говорити позитивного про свою країну у світі, більше вірити в неї. Треба сфокусуватися не на складних специфічних рішеннях для окремих бізнесів, а на ультрасучасних технологіях та масштабованих простих ідеях, які можна запатентувати. Ілля Кенігштейн вважає: для нації країни-стартапу дуже важливе позитивне мислення, вміння позбавлятися негативних думок, правильне сприйняття невдач, адже більшість стартапів зазнає невдачі. Дух підприємливості великий, він з народження закладений у наші ДНК, але він спить і прокинається при надзвичайних загрозах: Майдан, війна тощо. Денис Довгополий звернув увагу на типовий підхід вдалого стартапу: маленька ідея, яка потім масштабується і перетворюється на велику. Це знижує ризики, не можна одразу вийти на глобальний рівень. Анатолій Амелін зауважив, що Україна сьогодні схожа на акціонерне товариство, в якому є мажоритарні акціонери, але немає стратегії. Він підкреслив, що головним фактором економічного зростання є інвестиції, тому необхідно швидко прийняти рішення, що роблять країну привабливою для інвесторів — адже без інвесторів стартапів не буває.

Чи варто Україні копіювати шляхи інших країн, чи обрати свій власний? 13% певні, що треба пройти той самий шлях, але можна зробити це досить швидко (зізнаюся, я прихильник саме цієї точки зору). 7% не вірять у швидкий рух і вважають, що на це потрібно багато часу. Натомість 41% вірить у можливість перестрибнути окремі етапи розвитку (а я в це не вірю, бо кожен етап дає людям необхідні цінності та соціальні навички, а суспільству — відповідні інституції). Нарешті, аж 38% вважають, що Україна мусить обрати свій власний шлях, не схожий на інших (тут навіть і не знаю що сказати, адже історичний процес довів відсутність альтернатив європейській моделі відкритого суспільства).

Чи є обов’язковою умовою успішної модернізації авторитарна влада і значний зовнішній контроль з боку євроатлантичного світу, як це було в «азіатських тигрів» та декількох інших країнах світу? Це питання залишилося без відповіді. Принаймні, ми вже маємо зовнішній контроль, можливо, не такий дієвий, бо нам дають шанс ходити самим, не тримаючись за ручку дорослих.

Нассім Талеб свого часу запровадив термін «антикрихкість» для позначення систем, які від напруги та випробувань стають сильнішими (як антонім терміну «крихкість», коли навпаки, вони призводять до руйнування об’єкту). Антікрихкими є живі системи, і Україна за останні роки довела свою антикрихкість: військові, економічні та політичні виклики не зруйнували країну, як планували кремлівські стратеги, а навпаки, зробили її сильнішою. Певною мірою, антикрихкість є питомою українською рисою: безумовно, козаки були саме такими.

Але виживання замало. Для запуску країни-стартапу необхідно подолати зневіру, комплекс меншовартості, страх невдачі. Необхідне глобальне бачення, якого сьогодні немає, та історії успіху, яких сьогодні багато, але вони залишаються невідомими більшості українців, не формуючи нові соціальні моделі успіху. Це завдання і для підприємців, і для громадських активістів, і для журналістів.

Валерій Пекар

Присоединяйтесь к группе Другой Взгляд на Facebook и следите за обновлениям