Донецьк, місто як таке, через кілька років буде жити під жовто-блакитним прапором, але це буде зовсім не те, про що мріють мільйони людей.

Можна констатувати смерть тих міст, які були в окупації хоча б більше року. Тож, повертати Києву, звісно, є що, але історію Донбасу доведеться писати з нуля.

Більшість переселенців, як би вони не любили своє рідне місто, вже не хочуть після деокупації жити за місцем прописки. Таке небажання викликано тим, що їм буде дуже боляче ходити вулицями шахтарської столиці, знаючи, що тут була нога окупанта. Відчувати, як кожна будівля просякнута «русским миром», а сусіди та знайомі лише чекають чергового масового бунту та початку війни, щоб помститися «укропам», дійсно страшно.

То ж, небажання повертатися – захисна реакція організму людей, які хоча б раз поверталися до Донецька після початку війни та вимушеної втечі з міста. Або ж просто чули історії від таких, що були у місті.

Усі вони кажуть, що Донецьк, втім як і інші міста окупованих територій, вже зовсім не схожі на довоєнні. І це дуже страшно.

Перш за все, кидається до очей тотальна сірість, яку ніяк не опишеш. Кожна людина намагається ніяк не привертати до себе увагу, оскільки ніхто не хоче, щоб із ним трапилась якась халепа. Достатньо пройти повз «патруль» та хоча б чимось виділитися, щоб опинитися на підвалі.

Для десятків тисяч тих, хто живе на окупованих територіях зараз, вбити людину так само просто, як запалити цигарку. Існування поруч із колаборантами та окупантами у сукупності із постійною пропагандою та у постійному страху не може не призвести до змін у психіці.

Більшість людей, які живуть на окупованих територіях – старші за 30 років. Пенсіонерів – дуже багато.

Молодняк майже не зустрінеш. І від цього стає особливо страшно тим, хто усвідомлює, що відбувається. Принаймні, враження складається таке, що місто вмерло. Зовсім. Остаточно. Без шансів на переродження. Або ж українській владі після звільнення «ДНР» та «ЛНР» потрібно буде переселяти адептів «русского мира» без паспортів до Росії, а на Донбас звозити проукраїнських людей, або Україна може жити із постійною загрозою початку другої війни та із постійними терористичними погрозами.

Нещодавно розмовляв зі своєю знайомою – чистою інтелігенткою, яка залишилася у Донецьку разом із своєю сестрою, що не може ходити. Живуть обидві у центрі. Звикли до пострілів та думок, що життя можуть перервати у будь-який момент. Бояться лише одна за іншу. І обидві кажуть, що погляди цілих поколінь підмінили за допомогою телевізору.

Змінилося ставлення жителів Донбасу до історії рідного краю. І це правда, більшість донеччан до 40 років вважають, що шахтарську столицю насправді побудував Рінат Ахметов, а до нього «все було не те».

Діти, онуки, правнуки тих, хто прожили все життя в українському Донецьку, виїхали та не повернуться. А саме місто втратило свою справжню історію та населення.

Наразі центральними вулицями міста розгулюють «бойові подруги» терористів, які не зможуть нічого розказати своїм дітям, окрім «боротьби проти бандер».

То ж, після закінчення війни мало освоїти гроші на відновлення Донбасу, що нададуть німці, канадці та інші союзні держави. Потрібно ще хоч якось донести до зомбованих людей зі зірваною психікою, що Росія – агресор. Спиратися при цьому на дійсно проукраїнське населення, буде досить складно, оскільки його все менше.

Олексій Чибісов

 

Присоединяйтесь к группе Другой Взгляд на Facebook и следите за обновлениям