[the_ad id=»8425″]Здавалося, страсті навколо нещодавно ухваленого в Україні закону «Про освіту» дещо вгамувалися. Хоча його 7-а стаття, яка вимагає навчання на рівні середньої школи українською мовою, і далі викликає відповідні демарші з боку деяких наших сусідів, що мають в Україні «свої» національні меншини. Особливо це стосується Угорщини, Румунії, Польщі й Росії.

Звісно, мова – важливий чинник не лише національної, а й державної ідентифікації. Але поряд з цим чинником існують інші. Серед них – сприйняття історії. Передбачається, що в школах національних меншин буде викладатися їхньою мовою їхня ж національна історія. Певно, не треба говорити, що часто таке викладання не співпадатиме, а то й суперечитиме українському баченню минулого.

«Казус» Королевського Євангелія

Позаминулого року за фінансової підтримки Закарпатської держадміністрації побачило світ факсимільне видання Королевського Євангелія.

Презентація факсимільного видання Королевського Євангелія, переписаного в 1401 році. Київ, Музей книги і друкарства України, 29 березня 2016 року

Презентація факсимільного видання Королевського Євангелія, переписаного в 1401 році. Київ, Музей книги і друкарства України, 29 березня 2016 року

Ця подія не стала в Україні культурною топ-новиною. А шкода. Адже це Євангеліє багато про що говорить. Переписане воно було в 1401 році. Його мова – старослов’янська. Це одна з найдавніших пам’яток давньоукраїнської писемності. І з’явилася вона в регіоні, який угорці, а почасти румуни вважають своїм. Селище Королево, де створювалося Євангеліє, мало ще й угорську назву – Кіральгаза. Розташоване воно біля районного центру Виноградів. Неподалік звідси – угорський та румунський кордони.

Аркуш факсимільного видання Королевського Євангелія

Королевське ж Євангеліє свідчить: у цьому регіоні здавна проживали русини-українці, де вони творили пам’ятники високої культури. І було це до того, як сюди прийшли угорці й румуни. Зрештою, варто з’ясувати, як з’явилися на Закарпатті ці етноси. Чого тут більше було – переселень чи мадяризації та румунізації місцевого українського населення, яке відбувалося з допомогою державних структур.[the_ad id=»8431″]

Однак, коли ви опинитеся на Закарпатті, відвідаєте музеї в Мукачеві або Ужгороді, побуваєте на деяких екскурсіях, то у вас може скластися враження, що це споконвічна угорська земля. Вам, наприклад, розповідатимуть про угорських національних героїв Ілону Зріні й Ференца Ракоці ІІ, про угорського поета Шандора Петефі. Пам’ятники цим діячам є в різних містах Закарпаття, їхніми іменами названі численні вулиці. Проте вам, певно, не скажуть, що Ілона Зріні, точніше Зрінська, належала до хорватського аристократичного роду. І захищала вона Мукачівський замок від австрійців не тому, що була «національно свідомою угоркою», а через те, що перебувала під опікою Османською імперії. Що її син, Ференц Ракоці ІІ, аж ніяк не був стовідсотковим мадяром. Офіційно використовував латинську мову. Демонстрував свою прихильність до русинів-українців, які переважно служили в його війську. Серед воїнів Ференца Ракоці ІІ, списки яких збереглися, фігурують, наприклад, такі прізвища, як Балога чи Пинзеник. Зрештою, цей національний угорський герой збирався стати… королем Польщі. Не скажуть вам і про те, що Шандор Петефі (насправді – Олександр Петрович) був слов’янином, у жилах якого «змішалася» сербська й словацька кров. І подібні приклади при бажанні можна множити й множити.

Так само, коли ви побуваєте на екскурсії в Чернівцях, у вас може скластися враження, що це «румунське місто». У Львові ви можете почути про «польський Львів». У містах Сходу й Півдня України про талановитих російських генералів і чиновників, які облаштовували ці території. Зрештою, й столиця України під час екскурсій ледь не представляється як «російське місто».

На жаль, це стосується не лише екскурсій. Власне, в екскурсіях відображується та історична пам’ять, яка утверджується в середній та вищій школі. А історія для національних меншин у школах України і далі студіюється в їхньому націоналістичному дусі. Тому не дивно, що для представників угорської меншини Закарпаття – це «питома» їхня земля, для румун – Буковина й Бессарабія, для поляків – Львів та «східні креси». А для росіян «їхньою» є більша частина України.

Викладання історії як чинник сепарації чи консолідації?

Чи є розуміння того, що в школах України потрібно змінювати зміст викладання історії? Радше, ні, аніж так. Наприклад, студіювання історії України відбувається переважно в дусі концепції народницької історіографії початку ХХ століття. Головним героєм цієї історії є народ, яскравим репрезентантом якого постає українське козацтво з його вождями-гетьманами. Але чи «вписуються» в цю історію Закарпаття, Буковина, де козацтва практично не було? Чи вписуються південні й східні регіони сучасної України, котрі не належали ні до Київської Русі, ні до Гетьманської держави, а тривалий час перебували під владою Кримського ханства й Османської імперії? Навіть Галичина й Волинь не дуже «вписуються». Не «вписуються» й деякі «некорінні народи», які століттями проживали на теренах України й брали участь у формуванні українського етносу. Зокрема, це стосується різних тюркських народів та євреїв. Наприклад, чи багато в нас знають, що існували козацькі старшинські роди як тюркського, так і єврейського походження, а мати «найголовнішого філософа» України, Григорія Сковороди, походила з аристократичного кримськотатарського роду?

[the_ad id=»8425″]Зрештою, чи існують в українській науковій літературі комплексні роботи, де давалося б осмислення відносин українців зі своїми сусідами – тюрками, поляками, угорцями, словаками, румунами, молдаванами, припонтійськими греками, вірменами, німцями, росіянами й білорусами? Автору відома лише одна така робота, де осмислюються стосунки євреїв та українців. Загалом ця проблематика майже не відображене ні в підручниках з історії України, ні в підручниках з історії для національних меншин. У перших, як правило, «не бачать» «некорінних народів». У других «не помічають» українців на їхніх теренах (у Закарпатті, Буковині, Бессарабії й так далі) або свідомо їх маргіналізують. Ось і виходить «діалог німих». Одні не розуміють, де і яким чином взялися на теренах України національні меншини. А інші – звідки на їхніх «національних територіях» з’явилися українці. У результаті програють всі.

Хотілося, щоб відповідні державні інституції, передусім Міністерство освіти і науки, звернули увагу на цю проблему. Розумію, що вирішити її враз неможливо. Але це потрібно робити – передусім для консолідації української політичної нації, до складу якої входять і національні меншини.

Петро Кралюк